Читати книгу - "Дім у Бейтінг Голлов"

зайшов до нових квартирантів перевірити, як вони облаштувались, і віддати ключі. Зі слів Колі - той пацан не платив протягом півроку, але ж узимку його не викинеш, тому чекали до весни, а пацан не дурень: змився. Зеник, Ґеників руммейт, щоби відвести від них будь-яку підозру і як запоруку того, що вони тут не тимчасово, запропонував суперові випити пива. Діставши з холодильника «Бадвайзер», він випалив свій улюблений тост - за хєр з нами і хрєн з ними - і перший відхилив металевий язичок бляшанки. Супер, нахвалюючи саме цю квартиру, як перевагу вказав на кухонне вікно:

- Поки не маєте телевізора, можна буде дивитися у китайців.

- А звук? - поцікавився Зеник.

- Німе кіно, пацани. Едік, який тут жив до вас, завжди дивився китайські фільми на халяву.

Прощаючись, уже на порозі, Коля, показуючи на сусідню квартиру, попередив, що сусідський син -наркоша і спить на сходах. Батьки його додому не впускають, тому потрібно переступити і не боятися.

Відколи Ґеник із Зеником переселилися, минуло спекотливе бруклінське літо і прийшла осінь. Щоранку вони вставали і кудись ішли. Ґеник поспішав на Тринадцяту до овочевої крамниці: він працював у хасида Дейвіда. В принципі, робота була неважка - Ґеник цілий день розкладав овочі, вибирав гнилі, а коли хасид відлучався на обід, до гнилих докидав якісні -й у вечері забирав додому. З Ґеником працювали касир Педро і поляк Лєшек. Поляк був на тому ж становищі, що й Ґеник, але він працював у хасида давно. Хасид сидів цілий день на високому дерев’яному стільці й спостерігав за покупцями та своїми робітниками. Інколи, після телефонної розмови, він давав вказівку, кому повезти делівері. Ґеник брав тоді хендтрок, бо Лєшеку це було в падло, навантажував його паперовими пачками і розвозив замовлення за адресами. Отримував чайові й повертався до крамниці. Педро і Лєшек щотижня після завершення шабасу відчиняли крамницю о десятій вечора і цілу ніч були самі. Зранку, в понеділок, приходив власник-хасид, перераховував нічну виручку, розпитував про покупців, а потім ішов у невеличку каптьорку і передивлявся відео. Ґеник з’являвся у понеділок зранку, коли Дейвід уже сидів на своєму стільці у білій сорочці, з-під якої висіли френзлі талесу, і читав молитовні книжки. Дейвід із Ґеником взагалі не розмовляв, бо Ґеник не петрав по-англійському, всі розпорядження для Ґеника він передавав через Лєшека.

А Зеник кожного ранку йшов будувати Нью-Йорк. Дорогою він купував каву і прямував до Нью Утрехту. Там, біля дитячого майданчика, приблизно о сьомій годині його підбирав розмальований мінівен.

З

Ґеник із Зеником пройшли платформою сабвею до кінця перону і стали чекати потяга. Це була звичайна бруклінська станція - Дев’ята авеню - з облущеною фарбою на стінах і поіржавілими трубами комунікацій. Було вітряно. І як завжди у жовтні, дощило. Бруклінське небо продірявленим решетом випускало дощ, як простуджений міхур сечу. При кінці платформи молодий щур уперто вовтузився з паперовою торбинкою біля металевої бочки для сміття, що не встигли вивезти за ніч, але на гризуна ніхто не звертав уваги. Поодинокі пасажири, чекаючи на потяг, дивилися, як мокнуть навпроти цементний завод і кілька дерев із табличками, які вказували на те, що це парк.

Станція була розташована на поверхні й відгороджена металевою сіткою.

- Завжди мусиш вибрати це довбане місце, - незадоволено сказав Ґеник.

Вони чекали на потяг у напрямку до Мангеттену.

Минуло півгодини відколи Ґеник із Зеником вийшли з будинку, але їх затримали поліційні авто, що перегородили Сорок другу вулицю. За поліцією примчалися кілька пожежних та швидких із госпіталю Маймонідес. У сусідньому будинку помер двадцятирічний наркоман, якого знайшли на сходах між поверхами. Люди повиходили і, незважаючи на дощ, мовчки спостерігали, як пожежники несуть на ношах покійника у целофановому мішку і закладають у швидку. Поки натовп іще не розсмоктався, біля того під’їзду з’явилася свічка і скромний букетик квітів. Такі ж двадцятилітні, як і той, що віддав кінці, табуном прийшли з околиць Боро-парку, запалили свічку і, вмостившись на припаркованих авто, поминали дружка, покурюючи марихуану.

Чайка, скрикнувши над колією, відлетіла в бік океану, а під колесами спалахнули іскри і пронизливо заскреготів потяг, що повертав у цьому місці.

- Ти думаєш, вона допоможе?

- Поможе - не поможе. Але спробувати можна.

Ґеник із Зеником увійшли до вагона, в якому від

людського тепла зсередини запітніли вікна. Здавалося, дощ заливав увесь світ. Китайці, як завжди, зайняли всі місця, тому Ґеник у рваних джинсах сперся об двері вагона.

- Китайози, - так він називав китайців, - завалилися, певно, на двадцятій Авеню. Ну, блін, всюди їх повно.

Він повернув своє масивне обличчя, всіяне гірчичним ластовинням, і забинтованою рукою протер рудий заріст. Зеник, вирівнявши лопатки, наче йому бракувало повітря, підтакнув, і в цю мить потяг прошмигнув у тунель, а за якийсь час в’їхав на станцію «Тридцять шоста вулиця».

Ця розмова відбулася, коли Лєшек із Ґеником у неділю, після шабасу, відчинили магазин. Власник Дейвід приходив лише у понеділок зранку, але протягом ночі хтось повинен був торгувати. Зазвичай Дейвід доручав цю відповідальну справу Лєшекові з Педром, але Педро прихворів, тому господар у п’ятницю через Лєшека переказав, щоби Ґеник о десятій вечора в неділю був у магазині.

Лєшек, який тепер сидів при касі на Дейвідовому стільці, сказав, що за тиждень поїде до Канади порибалити. Хоч сам він і не рибалка, але відірватися на канадських озерах нікому не завадить. Із Лєшекових слів виходило, що він майже тричі на рік перетинає канадський кордон і тиждень балдіє на озерах. Кілька його дружбанів із Торонто мають