Читати книгу - "Моя дорога птаха. Мамина книжка"

але поїхали його товариші, без нього вже, привезли нам звідти відеозвернення людей, які були за кілометри від фронту. Ці відважні люди говорили про мого сина зі сльозами на очах, їм було нестерпно шкода говорити про нього в минулому часі. Вони знали, що якби він жив, то виразив би їхні думки, голосно, не оглядаючись ні на кого, і його почули б. Андрій не боявся, і в тому була його перевага. Він з’їздив уздовж і впоперек всю Україну під час війни, бо коштів треба було все більше. По страшних дорогах, кошти на які були вкрадені цинічно, вивезені по офшорах, а дороги — руїни, як і Україна. Він знав це все не з екрана телевізора, де вже і не пробитися було поміж сірих, нікому не потрібних бездарних підлиз, він проїхав сотні тисяч кілометрів по асфальту, який вкрали — і ніхто нікого за це не покарав, бо всі поділилися. Наша Україна стала «Врадіївкою», і це його боліло неймовірно. Про цей весь страх ми говорили з ним і коли він заїжджав між концертами додому, і по телефону. Чим більше він заглиблювався у проблему війни, тим більше брав роботи і їхав, їхав… О третій ночі повертався з концерту, спав кілька годин — і вже літак о шостій чи сьомій годині — летів далі. В одному з інтерв’ю сказав: «Я вже не можу на то всьо дивитися. Виріжу на своїй «Секвої» люк, поставлю кулемет — і на передову…» З жалем казав: «Тим хлопцям покаліченим по 23–25, вони по віку мої діти, мені 46. Мам, як їм жити? Та їм навіть декому посвідчення учасника АТО не дають!»

За кілька днів до загибелі з’явилися пісні «Панове депутати», «Сука-війна». Більше і сильніше не сказав ніхто! Людина може так говорити і співати на повний голос, коли вже зашкалює жаль за тим бідним своїм народом, який на чужих і своїх панів просто батрачить. Про яку честь і гідність, виховану в їхніх дітях, можна говорити їм? І так із покоління у покоління. Вироджується нація, кращі гинуть, залишаються байдужі — «моя хата скраю», «а мені то треба?» Це найбільше зло — байдужість! Якось буде, якось перемелеться. Стоїмо на майданах, слухаємо концерти про ніщо! Андрій принципово не співав на Майдані. Він привозив ліки, дрова і казав: «Та то не співати треба, а купувати каски і бронежилети, бо їх всіх розстріляють впритул!»

І чи не був правий? Може, його загибель сколихне народ, і він озирнеться навколо себе? Може, не даремна його смерть, якщо сотні тисяч людей вийшли на реквієми? Може, ті найсвідоміші уважніше прочитають його слова і задумаються? Тих слів його стане на два життя!

Він міг спокійно жити, співати про любов, їздити або переїхати в Польщу, де він виступав і його знали, і не рвати серце…

Але Андрій збирався в АТО, госпіталі, й колесив по своїй країні-руїні, по її бездоріжжі, і попав у яму на дорозі, з якої не було шансу вибратись, як і з цієї війни. Дивна загибель, дивні його слова за кілька днів до трагедії: «Дорога до Кривого Рогу страшна, і я вам докажу це…»

А дорога була порожня, тільки велика яма на повороті, наповнена льодом, і єдиний колгоспний молоковоз, який завжди рано возив молоко по тій дорозі. І більше нікого… Всі, крім Андрійка, залишилися цілі й живі — він, як завжди, взяв удар на себе…

На тому місці тільки цієї зими було 16 випадків ДТП! І байдужість страшна, злочинна отих, хто відповідав за цю дорогу! 16 випадків — ніхто нічого не засипав, не поправив! Хіба, може, Андрійкова смерть приверне увагу до тої ями на повороті?..

Непоправна втрата, немислиме життя після цієї трагедії і тільки диски, які я слухаю цілі дні, дають мені силу жити. Попри все, що мій синочок хотів змінити в Україні своїми піснями, своїми інтерв’ю, він любив своїх людей, виступав на фестивалях, корпоративах, весіллях, де він був свій, де з ним були свої, і це давало Андрію сили їздити по цій країні, і де словом, а де ділом пробувати змінити свою землю на краще! Йому було неймовірно жаль, що його Україна — руїна і її треба міняти. Сміявся крізь сльози: «Нас кинули», «Люди, як кораблі». Але тільки страшна подія — смерть — розкрила всі його тексти, всі слова до рідних людей на цій віками зраджуваній землі!

Чому ми слухаємо якісь завуальовані тексти, ритмічно проспівані зі сцени, сприймаємо бажане за дійсне? А крик душі, справжній, почули тільки зараз? Пробудилися? Не поринайте знову в сон-летаргію. І Андрійчик усім вам в останньому альбомі подякує своєю піснею:

Дякую, люди, за то, шо ви є з нами і ми живі. Дякую, люди, за то, шо ви кращим робите світ. Дякую, люди, ми сто разів об’їхали навколо землі. Дякую, люди, у кожному місті і кожному селі.