Читати книгу - "Петлюра. Боротьба"

— А від Грушевського[11] немає звісток? Знаєш, Симоне Васильовичу, як його стали називати? — Винниченко показав ряд рівних зубів.

— Так, щось чув… — Петлюра дістав цигарку.

— Бач як, Чорномор його кличуть. Мабуть, його борода нікому не дає спокою, — Володимир Кирилович усміхнувся.

— Борода у нього славна… Ось лише дідусь образився, що йому не дають ніякої посади, — Симон Васильович теж ледь усміхнувся.

— До речі, про посади. Чи не думаєш ти, мій любий Симоне Васильовичу, що вся акція, всі рухи з самого початку буде поставлено під марку однієї окремої особи? — Винниченко промовив це з тою-таки усмішкою.

— Про що ти, Володимире Кириловичу? — здивувався Петлюра.

— Та все про те ж, вельмишановний пане. Усе наше повстання забарвлюється в одне ім’я — твоє, — це останнє слово Винниченко відчеканив, і кожен звук буквально дзвенів, немов пропущений через ковадло.

— Не розумію, — відповів Петлюра.

— Усе ти розумієш, Симоне Васильовичу. Бачив я твоє звернення до військ… Навіщо ти його написав? Чорт знає, що тепер виходить… Ось же, що відбувається — всі повстанці, які стікаються в революційні центри, стали називатися петлюрівцями, — усмішка зникла з обличчя Винниченка. Він зняв картуз і нервово кинув його на стіл.

— Ніякої змови немає, Володимире Кириловичу… — Петлюра спробував було виправдатися.

— Ні, ні, дорогий мій товаришу. Ти запевняєш: немає змови? Це чиста брехня. Ми з тобою по один бік… Поки що. Але дозволь мені зауважити: я ніколи не потерплю зараження нашого руху твоїм персональним характером — звуженим, бідним, затуманеним, — Винниченко прошипів. Його очі блищали, а в темних зіницях плавали зловісні вогники.

— Дозволь сказати тобі, що ти все неправильно розумієш, — Симон Васильович намагався перевести розмову в інше русло.

— Усе правильно я розумію. Ти бажаєш стати маленьким диктатором… Задовольнити свої амбіції… Тож знай, — голос Винниченка став грубим, немов замість гортані у нього залізне горло. — Я все зроблю, щоб придушити тебе, коли ти не зупинишся… Розмажу тебе… Як плювок…

Симон Васильович дивився на обличчя приятеля-ворога і не знав, що відповісти. Злий погляд Володимира Кириловича роздирав його плоть, немов хотів вирвати слова смирення і визнання своєї провини. Кожна секунда розмови була схожа на трагічний спіч ката. Повітря поважчало й тиснуло стопудовим вантажем на груди, а трохи згодом навіть засмерділо, наче відкрилося черево землі й густий дурман пекла наповнив кімнату. Тепер, що б не зробив Петлюра, куди б не пішов, що б не сказав — позад нього завжди буде тінь Винниченка, і немає способу їм відмовитися один від одного, і немає жодного шансу існувати поруч.

У холодний досвітній час військові бараки видавалися темними тушками морських тварин, які викинулись посеред площі. Тонкий дим, що кучерявився над дахом одного з бараків, закручувався у вузли, ніби піднімаючись із пащі звіра, який ледве дихає. Листопадовий туман повз над самою землею, ледве втримуючи в білястій речовині чорні тушки будівель. І ось серед п’ятиаршинних будівель з’явилася невисока людська фігура у військовому френчі з тризубом на рукаві. Повільно крокуючи по тремтливій туманній пелені, збиваючи її ногами й вириваючи при ходьбі шматки білої вати, чоловік ніби хотів скинути з ніг настирливу повітряну бавовну. Він іноді зупинявся, дивився на низьке небо, а відтак піднімав руку, немов хотів погладити кошлаті хмари. Чоловік хижо хапав повітря долонею, а потім стискав її міцно-міцно. Що шукав він тут уранці? Кого бажав піймати? Як же людина жадає ухопити невидимі нитки, які тягнуться з небес на землю — ті, які керують ходом життя. Як же людина бажає контролювати бодай один день! Панувати над ним, наче Бог! Та й що таке природа людська, як не бажання уподібнитися силам небесним?! Але, на жаль, коли чоловік розтуляв долоню, у ній виявлялась порожнеча. Немов розсерджений цим відкриттям, він зиркав на руку, роздивлявся на шкірі лінії долі й не міг розгадати лабіринти свого майбутнього…

Близько полудня табір гудів. Було вирішено висуватися до станції Фастів. Напередодні туди поїздом вирушила 2-а сот­ня січовиків, і, зупинившись за два кілометри від станції, стрільці добиралися до неї маршем, зайняли без пострілу, несподівано напавши й роззброївши гетьманських сердюків. Проте подальше просування січовиків на Київ затримав німецький гарнізон, який не мав змоги зв’язатися з центральним командуванням (телеграфісти симпатизували Директорії, тому бойкотували зв’язок гетьманців зі столицею). Німці довго не могли визначитися зі ставленням до того, що відбувається, поки зрештою не схилилися до нейтралітету. І тепер у бік Фастова повинна була попрямувати ще одна сотня січовиків. Для цього приготували саморобний бронепоїзд, зміцнили спереду залізним листом, обклали мішками з піском. Поставили кулемет. Усе це нехитре озброєння мало не надто сучасний вигляд, але було доволі ефективним у бою. Так міркували старшини.

Січовики збиралися на площі перед відправкою, перемовлялися. Іноді на широких грудях стрільців виднілися ґрона калини — символ рішучості в бою і готовності померти. Червоні плями все частіше з’являлися в натовпі бійців — це був час вогню в грудях, коли кожен день чи ніч могли змінити життя. Натхнені, наповнені по вінця еліксиром сміливості, січовики немов горіли зсередини.

Тут з офіцерських бараків до мітингу вийшли військові чини, серед яких і Петлюра. Він поглядав на збори, немов вишукував невпевненість в очах бійців. Відтак зійшов на збиту з дощок платформу, зняв кепку.

— Брати мої! Я звертаюся зараз до вас, тому що кожен українець, готовий узяти зброю в руки, щоб скинути гетьмана, для мене — брат. Що ми маємо, браття? Чим ми володіємо? Хіба ж не лише хоробрістю? Хіба не тільки любов’ю до України, багатостраждальної нашої неньки?! Де нам шукати правду? Де знайти істину, коли навколо пітьма? У що нам вірити? Відповідь одна: ніхто не прийде й не