Читати книгу - "Старі-старі казки"

– О, дивись, – тицяв він з вікна машини в бік привабливої блондинки, шо чимчикувала вулицею, – кучерявенька, і попа нічо так.

– Ти ж темноволосих і смаглявих любиш, – відповідав на те Дроздобороду Перший Радник, з якими вони були не розлий вода.

– Дак шо? Сьогодні смугляночок, завтра біляночок. І взагалі – на деньок згодиться.

Ось приблизно такі в них були розмови.

Аж тут прийшла пора Дроздобороду одружуватися. Самі розумієте: династичний обов’язок, спадкоємці, то да сьо – звичайні королівські діла. Оскільки король знав, що від одруження він все рівно не відвертиться, то сприйняв цей прискорбний факт досить спокійно. Тільки загадав міністрам і Першому Церемонемейстеру двора влаштувати оглядини наречених.

– Особисто їх дивитимусь і щупатиму, – заявив він міністрам, які було полізли до Дроздоборода з натяком, що самі залюбки зісватають йому дружину, – а то підсунете мені якусь… лошицю.

Треба сказати, що хоч Дроздоборід любив усіх жінок без розборру, але певний типаж йому все таки подобався найбільше: стрункі тоненькі смаглявочки з довгим темним волоссям.

– І шоб не сильно умнічала, – казав Дроздоборід, – жінка має буть ефірним созданієм і служить украшенієм моєй жизні. А то начнуть деякі розум свій демонструвать та силу волі – з душі верне.

Коротше кажучи, дали клич по всім сусіднім, близьким і дальнім короліствам, щоб звозили незаміжніх принцес на оглядини до короля Дроздоборода.

Через три дні понаїхало їх – мама не горюй! Всі більш менш пристойні готелі столиці були забиті вщент. Власники готелів тільки раділи і молили Бого, щоб Дроздоборід одружувався хоч щомісяця.

Почалися оглядини. Дроздоборід із Першим Радником ходили, потираючи руки – ото вже роботи їм було! Роздолля і непочатий край!

В перший день Дроздоборід вирішив відбракувати тих, хто йому зовсім некомільфо.

– Ця мала, ця товста, в цеї зуби криві – батько грошей на нормального стоматолога пожалів, в цеї сісьок нема, шо це за баба без сісьок, в цеї ж…па велика, в цеї взагалі вона відсутня, – безжально і неделікатно відбраковвав він дівчат, не дивлячись на те, що ображає не якихось там поселянок, а як не як, короліських доньок.

Але процес відбраковування затягнувся. От не до душі були Дроздобороду присутні дівчата.

– То ти так жениться хочеш, – під'юджував його Перший Радник, – он ця нічого і та.

– А, давай попробуємо, – махнув рукою Дроздобород.

І принцес запросили в покої до короля. А вони і не відмовлялись. Врешті решт вони були сучасними дівчатами, чого там ламаться.

Але і цих відправили восвоясі, бо й Перший радник, на правах другої шлюбної ночі поспілкувашись з принцесами, сказав, шо дічата так собі.

Тож відбір продовжувався. Коли майже всі принцеси були перебрані, більша частина їх апробована, забракована і відправлена домів, король, роблячи вигляд, що дуже засмучений, мало не танцював з радості.

– Всьо, – сказав він міністрам і радникам, – зробив все шо міг. Нема нині нормальних дівок, а яку попало взять не можу, вона ж іще має стати матір'ю моїх дітей і продовжить рід. Гуд бай, шановне товариство!

– Е ні, Ваша Величноносте! – схопив його за рукав Перший Церемонімейстер, – сьогодні зранку прибула ще одна принцеса. Підіть, привітайтеся.

– Тьху ти, мать твою трясця, – матюкнувся король, – приперло лахудру. Якби тільки не дилда, не руда, не кучерява і шоб не училка. У мене в дитинсві була руда кучерява училка, ото вже стерво, прости Господи.

Король з ноги відчинив двері, за якими знаходилась зала, де приймали принцес, але нікого не побачив.

– Ми шо в хованки гулять будемо! – гаркнув король, – а ну, вилазь!

– Я й не ховалась, – принцеса вийшала із-за штори, – просто садом милувалась. У вас гарний сад.

Король в усі очі дивився на дівчину. Точніше, молоду жінку, принцесі вже було за тридцять. Вона була високою, мала струнку, спортивну статуру і яскраво-руде, довге кучеряве волосся.

– Училка? – в лоб спитав вкрай розчарований король.

– Так, маю диплом про вищу педагогічну освіту, – з гідністю відповілаПринцеса і її зелені очі сяйнули, мов смарагди, – ви маєте щось проти вчительок?

– Шо ж ти в училки поперлась, ефірноє созданіє? – зітхнув король.

– Я вам – не ефірноє і не кефірноє созданіє, мене звати Валерія – все з тію ж гідністю відповіла принцеса, хоча відчувалося, що вона починає гніватися, – і якби не прохання хворого батька, ноги б моєї не було ні біля вас, ваша нерозбірлива Величносте, ні в вашому задрипаному королівстві. Та на чорта ви мені здалися! Та на гарматний постріл не підійшла б я до такого, як ви! – все таки не стримавшись, випалила принцеса.

І тут Дроздобороду як перемкнуло. Він раптом побачив, що від принцеси йде якесь неймовірне сяйво. Чи то був ефект від чудового золотаво-рудого волосся, чи то сяяла ніжна, злегка засмагла шкіра, чи то сіяла так сама людина… Він побачив, які чудові, прозорі очі в принцеси, і хоча вона зараз гнівалася, в них все одно світилась доброта і ще щось, якась мила чортинка.

– Чого це раптом моє королівство задрипане? – тільки й зміг пробурмотіти Дроздоборід.

– Короче, дєло к ночі,– сказала принцеса, – а в мене попереду ще дальня дорога. Я вам не сподобалась? Чудово! Ви мені теж! Розійшлись, як в морі кораблі!. Батькову волю я виеонала, гуд бай, шановне товариство! – сказала вона, як зовсім недавно висловився король.

Дроздоборід гарячково думав, який би знайти привід, аби ця строптива принцеса залишилась. Але так його і не знайшов, королю ніби заціпило, він навіть на прощальне слово спромогтись не зміг. Як останній дурень відпустив Дроздобород Валерію, вже відчуваючи, що іде з його життя щось дуже суттєве і важливе…

До чого ця казка, може спитаєте ви? У кожного з нас в житті колись з'явиться людина, яку нізащо, ніколи не можна відпускати. Не будьте дурнями!

Десь далеко далеко, може аж на самому краю світу, ріс собі дрімучий і темний ліс. Власне, був він не таким вже й дрімучим та темним. Можна сказати, навіть дуже цивілізованим. Просто жителі цього лісу (для простоти мови будемо звати їх лісовиками), придумали собі легенду, мовляв і бандіти вони, й такі сякі, крутізна неймовірна… Як кажуть, щоб усі боялись, шоб не насміхались. Ліс цей, до речі, був найбагатшим за всі інші навколишні території. Так, що лісовики може й правильно робили, що корчили з себе таких особливих та страшних – нема чого на чуже багатство рота роззявлять.

З часом лісовики стали настільки