Читати книгу - "Тепло його долонь"

— Добро. Тільки візьми мені ще цигарки, — гукнув Рома.

Хлопці лишилися вдвох на пероні. У блакитному зимовому небі витало шмаття хмаринок, ніби зварених із сірої сталі. Поодинокі голуби в пошуках теплого порятунку залітали під дах вокзалу або просто тулилися ближче до будівлі на порожніх ґанках.

— Як гадаєш, він знайде те, за чим їде? — турбувався Рома.

— Здається, вже знайшов — роботу ж йому начебто запропонували добру.

— Та я не про те. Робота… Вона й тут у нього була нівроку. Ти ж розумієш, що Остап їде туди не за цим. Йому аби одному не бути.

— Ну, не знаю, — розтягуючи слова, відповів Сашко. — Якщо він по кохання їде — то хворий на всю голову. Знаємо ми той Київ! Як наслухаєшся тих історій, то взагалі не хочеться їхати туди, щоби навіть погуляти. Стосунки ж на дорозі не валяються! Тим паче, коли йдеться про таких, як ми. Це ж праці сила-силенна! Скільки ми з тобою гарували, сонечко, а ти все одно неслух, — тепло всміхнувся юнак.

— Сам такий! — весело не погодився Ромця. — Я й сам тебе перевиховую майже щодня!

Хлопці принишкли, помітивши розпашілого Остапа, що нісся з пакунком у руках. На колії почувся розмірений стукіт коліс і свисток машиніста — прибував потяг: традиційно синього кольору із жовтою смужкою. Збавляючи оберти, колеса гальмували рух, і двері першого вагону невдовзі опинилися перед обличчями юнаків. Літня панянка в однострої, відчинивши дверцята, відкинувши додаткову сходинку та протерши ручки по обох боках входу, завмерла в очікуванні перших пасажирів.

— Кидай речі в купе та повертайся до нас, — запропонував Сашко.

— Бачиш, скільки речей? Може, хтось мені допоможе?

— Ну, гаразд, — не вельми охоче погодився Рома.

Звісно, Остапове купе було ще порожнім. Швидко розмістивши речі, хлопці вистрибнули з вагона до Сашка. Поки вони були всередині, перед дверима вишикувалися пасажири з квитками напоготові. Тож юнаки вирішили прогулятися пероном, поки ще був час.

— Остапе, не забудь зателефонувати, коли приїдеш, — напучував Ромця.

— Гаразд, матусю, — криво всміхнувся хлопець.

— Що, смішно тобі? Я ж серйозно! Знаємо ту столицю. І взагалі — не губися! Пиши щодня, телефонуй! Як будуть проблеми — обов’язково дай знати.

— Припини, все буде гаразд! У Києві зустрінуть, відвезуть до квартири, все покажуть. А з понеділка заступлю на роботу. Усі ж ми дорослі люди!

— А я не припиню, поки не знатиму на сто відсотків, що в тебе все гаразд!

— Ромця правий, — втрутився Сашко. — І ще, друже… Не дуже там про себе всім кажи. Хай навіть столиця, а все ж чужий край, тож обережність не завадить.

— Ну все, хлопці! Переконали! Я все зрозумів! Буду поводитись, як партизан: тихо, спокійно, підпільно. Задоволені?

Жіночка в залізничному однострої дала знак, що час повертатися до вагона. Юнаки поквапилися до дверцят. Обійнялися та подивились одне одному в очі. Рома не стримував сліз. Навіть у Сашка зволожилися очі, та він стримувався з останніх сил.

— Бувайте, друзі… — тільки й зміг вимовити Остап.

— Бувай… Бережи себе! –відповіли хлопці.

Стрибнувши на сходинку, юнак прилинув до вікна, щоби в останню хвилину життя в рідному містечку подивитися на друзів. По той бік вікна хлопці махали йому руками та посилали повітряні поцілунки. Картина була досить кумедна, та все ж Остапове серце стискали залізні лещата — попереду на нього чекало нове життя, одначе він полишав найрідніших людей тут і було невідомо коли вони зустрінуться знову…

Потяг набирав швидкості, за мить вокзал зник за першим поворотом. Остап, ще трохи постоявши в тамбурі та подумавши про своє, попрямував до свого купе. Узявшись за ручку, почув голоси, і, не вагаючись, відчинив дверцята. Відкрилася досить дивна картина. На верхніх полицях сиділи, звісивши ноги, зовсім різні люди: темношкірий хлопець років тридцяти та дівчинка, якій заледве було років двадцять; її вкривало густе мереживо татуювань і прикрашала купа металобрухту — у вухах, носі та на губах. На нижній полиці сидів звичайний юнак — на вигляд Остапів одноліток, років двадцяти семи.

— Еммммм… Усім — приємної дороги, — тільки й спромігся вимовити Остап.

— І тобі, хлопче, — відказав темношкірий. На диво — без акценту.

— Ого! — вирвалось у Остапа. — Ти звідки так по нашому знаєш?

— Взагалі-то мене звати Іваном. Це по-перше. А по-друге, моя мати — українка! Народився і виріс я тут.

— Даруй… Я просто поцікавився, — відповів Остап. — У тебе чудова вимова.

— Дякую, — всміхнувся Іван. — І не вибачайся — пусте. Ми тут щойно вирішили познайомитися: дорога передбачається неблизька, то чом би нам усім не потеревенити?

— Я тільки за! — Остап сів на зазначене в квитку місце. — Оскільки я щойно прийшов, то почну з себе. Мене звати Остапом. Маю двадцять шість років. Якщо завести про все життя, то часу забракне і до Шанхая доїхати! Тож, кількома словами, я — журналіст, організатор усіляких вечірок. Знайомі та колеги кажуть, що дається це мені непогано. Нещодавно мені запропонували роботу в Києві. Звісна річ, я вирішив скористатися можливістю. Ой, мало не забув — мені подобаються чоловіки! — якось несподівано для себе випалив Остап.

— Педик нещасний! — почувся дівочий голос із верхньої полиці.

— Ну-ну, обережніше на поворотах! — зауважив Іван, зістрибнувши на підлогу — Всі ми тут люди.

— І я так гадаю, — озвався хлопець з нижньої полиці. — Мене, до речі, Русланом звати.

— Дуже приємно! — відповів Остап і простягнув руку.

— А це миле дівча звати Лізою, — посміхнувся Іван. — Ми