Читати книгу - "Антирадянські історії"

грузинів, вірмен та інших. Анекдоти розповсюджували і розповідали залежно від того, в яких республіках або російських регіонах жили одні народи, щоб висміювати інші. І що більше відчувався розпад СРСР, то злішими ставали анекдоти. Подейкували, що до розповсюдження таких анекдотів був причетний КДБ. Причина доволі проста — насильно зібрані в одну територію народи, як могли, чинили спротив «радянській культурі», при якій єдиною мовою була російська, а культури предків малих народів знищували. Приниження в анекдотах мало б відволікати від справжніх проблем і бажання з’ясовувати, з якої причини і хто винен у тому, що чуваші є, а чуваської мови практично нема, є шорці, але мову вони забули.

Справжню історію ретельно приховували. Потрапити в радянські архіви було практично неможливо ані колись, ані, тим паче, зараз. За радянських часів архіви охороняли, як військові склади, — туди проникнути без допуску-дозволу з візами КДБ і комуністичної влади було так само важко, як і в Центр космічного зв’язку. В бібліотеках старі книги зберігали в спецсховищах, куди також потрібен був допуск. Справжня історія, що розповідає про кремлівську клептоманію, була під забороною.

На межі 1990-х років я потрапив в архів ЦК Компартії Таджикистану. Часи для комуністів були невеселі — вони не могли зрозуміти, що таке перебудова і гласність, тому на короткий час привідкрили святу святих імперії. Переді мною відкрилася безодня секретів. Наприклад, наказ Робітничо-селянської червоної армії (РСЧА) від 1922 року про «правильний розстріл басмачів», коли каратель не має бути однієї національності зі страченим. Або наказ РСЧА про будівництво двох концтаборів у Душанбе й Ура-Тюбі для родичів «басмачів».

У перші роки свого існування радянська Росія повторювала подвиг «добровільного приєднання», одночасно виганяючи з Центральної Азії мільйони людей, чиїх нащадків я зустрічав у середині 1990-х років в Афганістані. Масштаб боротьби з народно-визвольним рухом, названий у радянській історіографії «боротьбою з басмацтвом», був таємницею за сімома замками, як і наслідки тієї війни, що тривала до середини 1930-х років у багатьох регіонах Центральної Азії. Радянська влада одночасно з «добровільним приєднанням» вирішувала відразу кілька завдань: вигнавши небажаних, загони комісарів зачищали населення від минулого — у всій Центральній Азії палали вогнища зі старих книжок і рукописів. Більшовики боролися з релігією, не підозрюючи, що у вогнищах горіли книги поетів і вчених. У 1929 році населенню Центральної Азії «добровільно» нав’язали нову графіку — латиницю, через десять років — кирилицю. Щоб забули все — і Священний Коран, і Гафіза, і Фірдоусі, і Абу Алі ібн Сіну (Авіценну).

Утім, для Центральної Азії «добровільне приєднання» почалося раніше. У середині 1980-х років я почав збирати матеріал для книги про російського художника Васілія Вєрєщаґіна. У радянській бібліографії Вєрєщаґін завжди був представлений як великий гуманіст і, як підтвердження, розповсюджувалася репродукція його картини «Апофеоз війни» — гора черепів як страшний символ загарбницьких воєн. Мене Вєрєщаґін цікавив як історик і етнограф, який ретельно вивчав побут і культуру народів Центральної Азії. У 1867–1873 роках він працював над середньоазійським циклом. У ті роки Російська імперія «добровільно приєднувала» центральноазійські міста, і Вєрєщаґін виявився не лише свідком військових дій, а й їх безпосереднім учасником. У листі критикові Владіміру Стасову в 1868 році він написав: «Я сам стріляв людей буквально, як куріпок». Мені «великий гуманіст» став не цікавий, але сам факт участі Вєрєщаґіна у війні підштовхнув до пошуку інших випадків «добровільного приєднання». Публіцисти й історики Російської імперії, на відміну від радянських, не приховували мети і сутності завоювань.

У радянської влади була одна моральна проблема — з гаслами про всесвітнє щастя під назвою «комунізм» вона також скуповувала. Починаючи з 1918 року, Червона армія окупувала практично всю територію, що раніше називалася Російською імперією. Тому, щоб не називати свої дії окупацією, прагнула мовчати про те, що робили попередники, повторюючи буквально все крок за кроком. А оскільки радянська влада перемогла царизм, то всю провину за поневолення звалила на російських імператорів, князів і поміщиків. Робилося це з однією метою — щоб люди не могли порівнювати царське самодержавство з його імперською політикою і радянську владу з тією самою імперською політикою.

Як же відбувалося «добровільне приєднання»? Генерал-лейтенант Міхаіл Тєрєнтьєв у своїй книзі «Хівінські походи російської армії» писав: «Покінчивши з туркменами і будучи забезпеченою з боку Бухари, що піддалася розгрому від росіян і яка втратила Самарканд, Хіва запишалася, що тільки вона у змозі ще боротися з Росією». У 1885 році російська армія «приєднувала» Афганістан і туркменські племена, про що писав Міхаіл Ґорний у своїй книзі «Похід на афганців і бій на Кушці»: «Міст був устелений трупами втікачів. Солдатики наші старалися навіть на них і не дивитися. Мовчки, із серйозними обличчями, тримаючи стрій, ішли вони, обхопивши почорнілими від пороху руками свої бердани, у своїх сірих шинельках. «Раз, два, три, чотири… раз, два, три, чотири!..» — лічила більшість із них, переступаючи через трупи афганців, піших і кінних, розтоптаних, понівечених кінськими копитами, снарядами артилерії і чобітьми піхотинців». Туркмени «добровільно приєдналися» наприкінці XIX століття, а через 35 років історія повторилася, приєднувати вже почали більшовики.

Ще трагічнішою була доля народів Кавказу, особливо чеченців, що їх винищували з 1721 року. Бібліографія військового приєднання кавказьких народів XIX ст. рясніє назвами книг, що, без сумніву, підтверджують «добровільність» — «60 років Кавказької війни» генерал-майора Ростіслава Фадєєва, «Кавказька війна» генерал-лейтенанта Васілія Потто, «Опис Чеченського походу 1826 р.» Петра Сахна-Устимовича, численні звіти військового відомства. В результаті російсько-перської війни 1826–1828 років були відвойовані Єреванське і Нахічеванське ханства, що стали згодом Вірменією й Азербайджаном. Із Грузією у 1783 році було підписано політичний договір, відомий як Георгіївський трактат, а через 18 років його було порушено, і російські війська зайнялися «добровільним» приєднанням ще однієї території.

Усе XIX століття грузини ніяк не могли звикнути до нового статусу, понад тридцять разів піднімаючи в різних регіонах країни повстання проти окупантів, які їх жорстоко придушували. У 1918 році була проголошена незалежність і Грузії, і Вірменії, і Азербайджану. Через два роки радянська Росія вирішила знову «добровільно» приєднати їх, пославши на Кавказ Червону армію. Грузія чинила опір довше, ніж Азербайджан та Вірменія, але і її в лютому 1921 року спіткала доля радянської території, що «добровільно приєдналася».

Перелік можна продовжити, і він буде довгий. Захоплювали і приєднували всіх, кого тільки можливо. Всередині сучасної Росії такі приєднання почалися давно. У 1552 році Іван Ґрозний примусив до «добровільного» співжиття Казань. Мало хто знає, що