Читати книгу - "Оцеола, вождь семінолів"

Жовтий Джек розраховував, що алігатор винищить рибу. Звичайно, він розумів, що з часом страшного звіра знайдуть і вб’ють, зате рибок буде знищено.

Ніхто ніколи не здогадався б, хто заманив сюди алігатора. Вже не раз ці плазуни прилазили до ставка з річки або сусідніх лагун, мабуть, через незбагненний інстинкт, що змушує прямувати до води.

Таке, на мою думку, замислив Жовтий Джек. Згодом виявилося, що я вгадав лише наполовину. Я був ще такий молодий і недосвідчений, що не міг уявити, до якої межі здатна дійти людська злоба.

Першим моїм бажанням було піти за мулатом додому, сповістити про те, що він зробив, і покарати його, а потім повернутися з людьми до ставка, щоб знищити алігатора, перш ніж той встигне вижерти риб.

Та мене відволікли олені. Стадо з вожака з гіллястими рогами та кількох самок паслося неподалік басейну. Олені були за якихось двісті ярдів од мене. Надто велика спокуса. До того ж я згадав, що обіцяв матері принести свіжину до обіду. Обіцянку треба виконати. Я мушу добути оленину!

Тепер можна було ризикнути. Алігатор уже поснідав, проковтнувши ціле цуценя. Протягом кількох годин він навряд чи потурбує веселі зграйки рибок. Я бачив, як Джек повернувся додому – це означало, що будь-якої миті я знайду його, тож уникнути покарання мулату не вдасться.

Ці думки змусили мене відмовитися від початкового плану, і я цілком зосередився на оленях. Тим часом вони знову трохи віддалилися, та так, що я вже не міг стріляти. І я терпляче чекав, сподіваючись, що тварини знову підійдуть.

Але марно. Олені бояться ставків. Вони вважають вічнозелений острівець небезпечним місцем, тож зазвичай тримаються осторонь від нього. І це логічно: саме звідти оленів найчастіше вітає дзвінкий звук індіанського лука або подібний до удару батога тріск рушниці мисливця. Саме звідти наздоганяє їх смертельна стріла або куля. Бачачи, що олені не наближаються, а навпаки, відходять далі, я вирішив нацькувати на них гончаків і спустився зі скелі на рівнину.

Там, опинившись на відкритій місцевості, я відразу спустив із прив’язі собак і з криком погнав уперед.

Яке ж то було чудове полювання! Ніколи ще олені не бігли так прудко, як це стадо під проводом старого ватажка. Собаки майже наздоганяли їх. Савану завширшки з милю вони перетнули мало не за кілька секунд. Усе це я чудово бачив, адже траву на цій ділянці прерії згризла худоба і тут не росло жодного куща. Це було шалене змагання на швидкість між собаками і оленями. Олені мчали так стрімко, що я вже починав сумніватися, чи добуду дичину. Однак мої сумніви швидко розвіялися. На краю савани полювання нарешті закінчилося. Один із собак раптом зробив стрибок і вп’явся у горло самиці, інші собаки оточили її. Я чимдуж побіг до гончаків, і через десять хвилин уже оббілував самицю. Задоволений собаками, полюванням і власними подвигами, завдавши вбиту оленицю на спину, я з тріумфом поспішив додому, радіючи, що зумів дотримати обіцянки.

Раптом на залитій сонцем савані я побачив тінь від крил. Я звів голову. Наді мною кружляли два великі птахи, що летіли не надто високо і не прагнули піднятися вище. Вони описували широкі спіралі, спускаючись дедалі нижче з кожним колом.

Спочатку сонячні промені засліплювали мене, і я не міг розрізнити, що за птахи шуміли крилами наді мною. Я повернувся і став проти сонця, завдяки чому зміг як слід розгледіти жовтувато-біле оперення птахів. По ньому я визначив, що це грифи, точніше так звані королівські грифи, – найкрасивіші птахи з-поміж грифів. Я навіть схиляюсь до думки, що це найкрасивіші птахи на землі. У кожному разі, грифи посідають одне з найпочесніших місць у світі орнітології.

Ці птахи – уродженці Країни Квітів – не летять далеко на північ. Вони мешкають у зелених болотистих низинах, порослих високою травою, так званих «вічних болотах», у диких саванах Флориди, у льянос[13] річки Оріноко і на рівнинах Апуре[14]. Є місця у Флориді, де їх годі побачити. Їх поява поблизу плантацій завжди привертає увагу, так само як поява орла; проте на інші види: грифів-індичок та грифів-урубу – ніхто не звертає уваги, як і на ворон.

На доказ того, що грифи – рідкість, можу сказати, що моя сестра ніколи не бачила поблизу жодного з них, хоча їй було вже дванадцять років і вона народилася у Флориді. Правда, вона ще ніколи не виїжджала далеко від дому і навіть рідко залишала межі плантації. Я згадав, що сестра не раз висловлювала бажання подивитися на цих прекрасних птахів зблизька, і вирішив потішити її. Птахи спустилися так низько, що чітко було видно їхні жовті шиї, коралово-червоний гребінь на голові і помаранчеві складки під дзьобом. Вони були дуже близько від мене, на відстані прицілу моєї рушниці, проте летіли так швидко, що тільки дуже вправний стрілець поцілив би в них кулею. Я не наважувався вистрілити, боячись схибити. Тут мені на думку спала одна ідея, і я миттю виконав задумане. Я помітив, що грифів приваблює туша самки, яку я ніс на плечах. Ось чому вони кружляли наді мною. План мій був вельми простий. Я поклав тушу на землю, а сам відбіг до дерев, що росли за п’ятдесят ярдів. Довго чекати не довелося. Нічого не підозрюючи, грифи стали знижуватися. Щойно один із них торкнувся землі, я вистрілив, і чудовий птах замертво впав на траву. Інший гриф, сполошений пострілом, майнув над верхівками кипарисів і зник з очей.

Я знову завдав самицю на плечі, птаха взяв у руки і попрямував до будинку. Серце моє радощами раділо. Я відчував подвійне задоволення – від подвійної радості, яку мав принести. Я потішу двох найдорожчих серцю людей – любих матусю і сестру.

Я швидко перетнув савану і опинився в апельсиновому гаю. Через хвіртку не пішов, а переліз через паркан. Я був такий щасливий, що мій вантаж здавався легким, як пір’їнка; радісно йшов навпростець, розсовуючи гілки, що вгиналися під вагою плодів, і збиваючи по дорозі золоті кулі. Кому є діло у Флориді