Читати книгу - "Дзеркальце, моє дзеркальце"

– У чому проблема, Лео? – Містер Сміт питав без люті, без сарказму.

Лео стояв біля вікна з телефоном у руці.

– Я нічого не робитиму з цими невдахами. До біса, це лайно.

– Чому лайно? – запитав містер Сміт.

– Я навіть не хочу бути тут. – Лео пройшов між партами й наблизився до Сміта. Вони з ним однакового зросту, їхні обличчя на одному рівні, тож Лео дивиться йому просто у вічі. Якби почалася бійка, то не знаю, хто переміг би.

– Мені насрати на школу.

– Ну то йди, – сказав містер Сміт, випростуючись. – Йди собі. Прогулюй. До твоєї мами знову прийде поліція, і цього разу тебе відрахують уже назавжди. Спершу вони спробують відправити тебе до виховної колонії, даючи тобі останній шанс виправитися, але те лайно ти теж прогуляєш, і не встигнеш змигнути оком, як приєднаєшся до брата. Так і вчини. Прекрасні життєві перспективи!

Весь клас нарешті замовк і, не зводячи очей, спостерігав за люттю, яка струменіла в Лео потоком, таким бурхливим, що він майже викрешував іскри довкола нього й готовий був щомиті прорвати загату. Ми бачили цю лють у дії, бачили, як його забирали копи, після того як він відправив учителя в нокдаун. Але Сміт стояв на місці, не відступаючи ні на крок.

– Ти думаєш, що я ненавиджу тебе, але це не так. Я чув, як ти граєш, Лео, і ти граєш краще за всіх, кого я вчив. У тебе це від природи, у тебе талант. Не треба нехтувати цим, бо ти вартий більшого, ніж тобі здається. Ти заслуговуєш на краще ставлення.

– Залишіть свої думки при собі, – проричав Лео. – Я сам знаю, хто я.

– Добре, – кивнув містер Сміт. – То ти йдеш?

Лео на мить завмер, а потім прокрокував до дверей і рвучко їх прочинив. Озирнувшись, він глянув на мене, Роуз, Ней.

– Ви йдете, чи як? – запитав він.

Чесно? Мені було надто страшно, щоб відмовитись. Ми йшли за ним по коридору до однієї з кімнат для репетицій, і Наомі, яка за три роки в школі жодним словом зі мною не обмовилася, нахилилася до мене й сказала:

– Господи, якщо він розпочне стрілянину в школі, нам першим дістанеться.

Так мені стало ясно, що вона мені подобається. Під час першого джему ми грали «AC/DC».

– Що будемо робити? – запитав Лео, дивлячись на нас. – Що ми всі знаємо?

Він подивився просто на мене, і мені стало збіса сцикотно.

– Що ти знаєш?

Це прозвучало так, ніби він думав, що я взагалі нічого не знаю.

І в першу секунду так воно й було.

– Може, щось із «AC/DC»? – спало мені на думку, бо хто ж його знав, які пісні всі знають і вміють грати. – «Ти не давала мені спокою всю ніч»?

Він насуплено глянув на Ней, яка нічого не відповіла, але зіграла риф на басу на знак згоди. Роуз знизала плечима:

– Це не дуже моє, але я спробую.

– Гаразд, як вам таке? – Лео вступив рифом, гучним і грубим, таким, знаєте, «а пішли ви всі», і мені це сподобалося.

– Непогано, – сказала Роуз і кивнула, і було помітно, як вона старанно намагалася не видати, що вражена. Дивлюся на Ней, радіючи, що вона така неговірка, і відбиваючи ритм, а вона додає бас, киваючи й відраховуючи долі до вступу.

– Три, чотири…

І так, той перший раз був прекрасний. Як перше катання на американських гірках чи як перший поцілунок. То була прекрасна бездоганність, від якої всередині все переверталося; то було саме так, як мені уявлялося, під час барабанних репетицій під музику вдома. Ми з Ней ніколи доти не говорили, але от я тут, із нею, тримаю ритм для гітари Лео, аж поки музика не починає лунати саме так, як у пісні, яку ми всі знаємо, хай ми навіть не знали, що знаємо її.

Опустивши голову так, щоб волосся закривало їй обличчя, Роуз приєдналася до нашого ансамблю, і ми всі дивилися на неї, з перших нот зачаровані звуком її голосу, глибоким і хрипким, шорстким, ніби вона палила по двадцять цигарок на день, що, ймовірно, так і було. Той голос захопив мене, влучив у самісіньке серце. Важко було повірити, що можна полюбити її ще сильніше, але виявилося, що можна.

Вона не знала слів, тож почала вигадувати їх у процесі, співаючи та сміючись водночас. Піднявши голову, вона витягла мікрофон зі стійки та всміхнулася Наомі.

– Вона – дівча з аніме та часом носить хвіст, якщо ти не герой, то в душу їй не лізь.

Ней усміхнулася їй, і вона повернулася до Лео.

– Він був крутий, високий, добре знав, що вмів, він міг рок-зіркою стати, якби трави не курив.

О Господи, мені й хотілося, щоб вона вигадала рядки про мене, й не хотілося водночас. Коли вона поглянула на мене, мені довелося докласти неабияких зусиль, щоб не припинити грати.

– Поаплодуємо Редлі, що трохи не при собі, блукає, наче зомбі у шкільній юрбі.

Ну гаразд, хай вона не вжила до мене таких епітетів, як «крутько», та принаймні не згадала про мій зріст і колір волосся, тож наскільки я можу судити, то взагалі було майже любовне послання.

На чолі з Лео ми всмалили як слід – він вилив усю свою лють у струни, розітнувши повітря на смуги ритму, і мені не лишалося нічого, крім як навалитися на барабани, продираючись до самого серця пісні, підхоплюючи та тягнучи за собою Ней. Роуз горлала у верхньому регістрі, так потужно, так несамовито, так добре, що, коли пісня закінчилася, не обмінюючись жодним словом, ми почали спочатку. Цього разу все вийшло навіть краще, і коли ми закінчили, спітнілі та виснажені, то, піднявши очі, побачили, що двері кімнати відчинені й на нас дивиться з двадцять учнів. Вони підбадьорливо кричали й плескали нам.

– Зваліть! – сказав їм Лео, а потім повернувся до мене й посміхнувся. – Слухай, а це буде офігезно.

Вперше в житті до мене поставилися як до людини.

Ранній вечір стискав місто у своїх обіймах, а ми, лишивши лікарню далеко позаду, йшли до парку, до того самого парку, де ми гралися, коли були маленькими, хоча, звісно ж, окремо одне від одного. Діти дорогою зі школи зайшли до парку й вийшли, і тепер тут було