Читати книгу - "Гордівниця Злата"

— Це моя дочка, — кивнув бакалійник.

Дивлячись на старого, принц подумав, що княжич розіграв його. Хіба може в облізлого крука народитися прекрасна лебідка?

Між тим бакалійник тяжко зітхнув і додав:

— Багато молодих людей заїжджає сюди. Тільки моя вам порада, співайте свої серенади іншим дівчатам, може, це зробить їх щасливими. Серце Злати наче скуте кригою, і навряд чи його відігріють ваші пісні.

«Якщо вже ми тут, варто хоча б поглянути на цю славнозвісну бакалійницю, яка, запевне, не являє собою нічого особливого», — подумав принц. До того ж він був не проти у відповідь підняти на жарти княжича. Весело підморгнувши бакалійнику, вдаваний музика сказав:

— Наші пісні кого хочеш відігріють. Мій друг згорає від кохання до вашої дочки. Ми сьогодні ж поведемо їх під вінець.

При цих словах княжича кинуло в жар. Він зовсім не збирався одружуватися з якоюсь крамаркою. Бакалійник сумно похитав головою й пішов за дочкою. Варто було молодикам залишитися наодинці, як принц від душі розсміявся, дивлячись на розгублене лице приятеля.

— Чого ти злякався? Якщо вона така гарна, як кажуть, одружишся з красунею. Ну, а якщо ні, то надалі не будеш жартувати з мене.

— Ви хотіли мене бачити? — почувся дівочий голос.

Молодики повернулись і застигли, ніби громом вражені. Ніколи їм ще не доводилося бачити такої вроди. Перед ними стояла не дівчина, а чарівна фея. Її блакитні очі, облямовані довгими темними віями, були мов бездонні криниці живої води, а волосся виблискувало на плечах, що червоне золото. Чим більше принц милувався дівчиною, тим більше його причаровувала її неземна краса.

Несподівано княжич опустився перед дівчиною на одне коліно й промовив:

— Пані, я готовий стати вашим чоловіком.

На принца ніби відро холодної води вилили. Він забув, що приїхав сюди лише задля того, щоб посміятися над бідною бакалійницею. Зараз він думав тільки про те, що цю дівчину не віддасть нікому. Красуня зміряла княжича очима й зробила жартівливий реверанс:

— Можливо, ви, пане, й готові, та тільки я не готова стати дружиною такого пихатого індика.

Княжич ніяк не чекав відмови. Він почервонів до коренів волосся й похапцем піднявся з колін. Дивлячись на його розгубленість, принц не міг утриматися від сміху. Дівчина теж засміялась. Вони стояли й реготали до сліз. Коли, нарешті, їхня бурхлива веселість минула, принц і дочка бакалійника забули про княжича. Молоді люди дивились один на одного, і їм здавалося, що вони самі на всьому білому світі. Серце дівчини защеміло, але вона не знала, що цей біль називається коханням. Удаваний музика торкнувся руки Злати:

— Прекрасна незнайомко, немає пісень, які могли би повідати світу про твою досконалість. Я готовий покласти до твоїх ніг ціле королівство, якщо ти погодишся стати моєю дружиною.

Злата з радістю віддала б серце бродячому музиканту, не вимагаючи нічого натомість. «Я згодна», — хотіла вигукнути вона, але гордість скувала її язик. Вона відмовила стільком вельможам і багатіям, хіба могла вона відразу ж дати згоду простому бродячому музикантові?

— Пусті слова! Ти, бродяга, даєш обіцянки, які личать наслідному принцові, — усміхнулася вона.

— Можливо, я лише бродячий співак, але кохання до тебе допоможе мені зробити неможливе. Будь моєю дружиною, і я зроблю тебе королевою.

— Що ж, коли будеш королем, тоді й приходь свататись, а поки що мені нема про що з тобою говорити, — відрізала Злата.

— Невже ти віддаси своє серце, тільки якщо я покладу до твоїх ніг корону? — запитав юнак.

— Хто сказав, що я віддам тобі серце? Я віддам тобі руку. Чому б і ні? Ти не гірший за інших. Щоправда, і не кращий.

Кров кинулася принцу до голови. Ніхто не наважувався з ним так розмовляти. Він спересердя вискочив з крамниці й кинувся геть, вирішивши назавжди викреслити горду красуню зі своєї пам’яті. Двері за прекрасним юнаком зачинилися. При думці про те, що вона ніколи більше його не побачить, у Злати стиснулося серце. Вона вискочила за поріг, щоб повернути молодого музику, але вулиця була пустою.

— Навіщо лише я прогнала його! Це все моя гордість, хай їй грець! — скрикнула Злата. Уперше за довгі місяці сльози покотилися по щоках, і вона спізнала, наскільки згубною є трутизна гордині.

Заставши дочку в сльозах, бакалійник кинувся до неї.

— Що з тобою, дитино моя? Чи не образив тебе хто?

— Я сама винна. Він пішов, і я більше ніколи його не побачу, — заливаючися слізьми, промовила дівчина.

Бакалійник згадав красеня-музику й одразу все зрозумів. Він обійняв дочку й ласкаво сказав:

— Не сумуй, люба донечко, якщо він щиро любить тебе, то незабаром обов’язково повернеться. Ось побачиш.

— Ти гадаєш? — з надією