Читати книгу - "Маміглапінатапеї, або Любов у київській комуналці"

ІРЕНУ далеко не можна було назвати особою романтичною, цього не дозволяла сувора правда радянського життя, однак вона виробила в собі навички успішного виживання. ІРЕНА була прагматиком, і тому приймати нестандартну роль «предмета обожанія» їй було вигідно. По-перше, це додаткова площа балкону. По-друге, СЬОЖА перешивав їй та ІГАРЬОШІ «шмотки», які вони привозили з-за кордону. Очевидно, скромна зарплата прес-аташе не давала змоги купувати одяг за повну ціну, а на знижках завжди лишалися неходові розміри. ІРЕНА скупляла їх, а СЬОЖА підпасовував. І цю роботу він робив тільки для неї і для ІГАРЬОШІ. Ніколи в житті він нікому нічого не перешивав. Тільки шив. І тільки «вінтажне». А по-третє…

СЬОЖА мені мені довіряв як другові. Наскільки можна було довіряти 12-річному хлопцеві, на 9 років молодшому від нього. Якось СЬОЖА запросив мене до себе на роботу. У лабораторію фотосалону «Черемшина» не так просто можна було проникнути. Спершу треба було спуститися сходами в підвальне приміщення, перейти вузьким коридорчиком із десяток метрів, піднятися трьома сходинками вгору і тоді впертися в залізні двері з навісним замком. Зайшовши, ти потрапляв неначе в якусь паралельну реальність — кімната «без вікон, без дверей», і неможливо було визначити, в якій будівлі вона розташована, не зруйнувавши цих будівель. Напівтемрява, світло, що мигтить, і мотузки, мотузки, мотузки, на яких сушаться квадратні фізіономії радянських людей серед різних ракурсів оголеного тіла.

— Це вона! — пошепки сказав СЬОЖА.

— Хто? — не зрозумів я.

— ПРЕДМЕТМОГООБОЖАНІЯ.

— Ірена?

— Цссс! Тихо!

Я озирнувся. В фотосалоні давно вже нікого не було. Була дев’ята вечора.

Я з цікавістю роздивлявся фотки. На той час «мені тринадцятий минало…», і не знаю, як щодо великого Кобзаря, але мене вже дуже цікавило оголене жіноче тіло. Зображене на фотках тіло, за СЬОЖИНИМИ свідченнями, належало не якійсь там міфічній абстрактній особі, а сусідці, та ще й мамі обожнюваного мною ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ. Однак я ніяк не міг розпізнати на фотках ІРЕНУ.

Я пожадливо вдивлявся в кожну композицію, намагаючись зазирнути за припідняту ногу, щоб побачити волохате гніздо, чи за «шишку» бильця залізного ліжка, яка маскувала «таємну кімнату» поміж жіночими ногами. Разом із рукою жінки я залазив у симпатичні трусенята, видушував прищик на лобку, що вкрався поміж густе, майже дротяне волосся, спостерігав, як модель підмивається над тазиком.

Отже, в мене закралася недовіра, що це позувала саме ІРЕНА. Однак СЬОЖА так правдоподібно переконував, що це вона, що я не міг йому не повірити. Це був момент його самоствердження. Так, він не спав з нею, однак знав про неї набагато більше, ніж хтось інший.

Мене ці фотографії не збуджували, однак, коли я прийшов додому і побачив ЧУДО-ЮДО-РИБУ-КИТ на порозі своєї квартири, що, склавши руки за спиною, по-дитячому оберталася вліво-вправо, то довго не міг заснути, мріючи про те, що спостерігатиму, як вона видушуватиме прищик на лобку.

ЦИФЕРБЛАТИ — це була поважна єврейська родина. Вона — ДОРАРОНОВНА — вчителька фізики в Київській середній школі № 155. Він — ДЯДЬ-ОСЯ — директор бюро ритуальних послуг «Спи спокойно, товарищ».

Я застав ДОРАРОНОВНУ і ДЯДЬ-ОСЮ вже в такому віці, коли про інтимні стосунки начебто вже не йдеться, однак із здивуванням з’ясував, що у людей, яким за 50, можуть бути свої забави. І для них вони ду-у-уже інтимні.

Наприклад, у вихідні після одинадцятої на спільну кухню вилазив ДЯДЬ-ОСЯ, де вже зранку ДОРАРОНОВНА кілька годин куховарила і паралельно комунікувала з БАБШУРОЮ. ДЯДЬ-ОСЯ — неголений, м’ятий, непричесаний, у піжамних штанях — вітався персонально з дружиною так, неначе ні навколо, ні в цілому світі, крім неї, не існувало нікого — ні мене, ні БАБШУРИ, ні СЬОЖИ, ні ІРЕНИ: «Здравствуй, Золотце!»

ДЯДЬ-ОСЯ обіймав дружину, натомість ДОРАРОНОВНА точним натренованим рухом хапала його за вміст піжамних штанів і лукаво питала: «А шо тут?» — на що власник штанів відповідав: «Трутєнь!» І обоє щасливо хіхікали. Назви вмісту піжамних штанів мінялися до безкінечності: «шалун», «отбойний молоточєк», «хуліган», «лєжень», «ванька-встанька», «малиш» і моє улюблене — «шпінгалєт!»

Під час цієї ранкової сцени всі присутні у кухні сором’язливо відводили погляди від пари, аби, не дай Боже, не поставити її в незручне становище. Це були законні дві хвилини їхньої ізоляції в неізольованому просторі комунальної квартири. Я пам’ятаю, що коли вперше побачив цю сцену, то БАБШУР, піймавши мій здивований погляд, закрила мені очі рукою, що пахла огірковим розсолом.

З того часу інтимне життя людей похилого віку асоціювалося в мене із запахом огіркового розсолу, і навпаки — як тільки починався сезон соління огірків, я завжди згадував ДОРАРОНОВНУ і ДЯДЬ-ОСЮ, і чим більше років мені ставало, тим більше я замислювався над своїм пенсіонерським майбутнім.

Судячи з усього, це була не єдина любовна гра цієї пари. Загадка їхньої забави під назвою «САДО-МАЗО» так і залишилася нерозгаданою. Вечорами вони вмикали на повну котушку телевізор і час-від-часу, крізь оголошення очків з фігурного ковзання чи коментарі Ніколая Озерова про футбольний матч, чулося грубе ДОРАРОНОВНЕ «Садо!» і беззахисне ДЯДЬ-ОСИНЕ «Мазо!», яке він вимовляв тоненьким голосочком. Через деякий час сімейна парочка виходила з кімнати на кухню — задоволена, розпашіла, й довго пила чай із заварними тістечками.

Я довго думав, що любовні ігри ЦИФЕРБЛАТІВ цілком безневинні. І якось завів на цю тему розмову із СЬОЖЕЮ. Але той зі мною не був згоден, звернувши мою увагу на такі факти: по-перше, це знаменита ДЯДЬ-ОСИНА настоянка «Мужская сила». Я думав, що «чоловіча сила» — то метафора. Однак СЬОЖА запевнив мене,