Читати книгу - "Київ — New York"

Водій, мабуть, побачив нас здалеку й чемно відчинив задні дверцята, щойно ми наблизилися. Але перехопив важкий погляд Олега, опустив очі й швидко сів за кермо. Мотор «Роллс-ройса» замуркотав майже нечутно, і ми плавно виїхали на дорогу. Я розглядала телеграфні стовпи й дерева, які бігли невідомо куди. Опустивши скло, Олег курив, і частинки попелу, схожі на сніжинки, кружляли по салону. Якби ми дозволили собі ці вільності іншого дня, то Олег давно попросив би мене зачинити вікно, а я б наполягла на тому, щоби він погасив сигарету. Але тоді ці нюанси здавалися дрібницями, навіть не вартими розмови. Дорогою ми так і не зронили ані слова. Олег — бо не знав, як пережити почуте. Я — бо не відчувала геть нічого з цього приводу й не знала, як сказати йому про це. А брехати я не хотіла.

Увечері того дня, коли зазнали остаточного краху всі його мрії, Олег довго пив, зачинившись у своєму кабінеті. Він любив коньяк. Extra old. Переважно Martell. Якщо мені не зраджує пам’ять, тоді йому довелося топити своє горе в Courvoisier, відкоркована пляшка якого завдяки щасливому випадку стояла в одному з ящиків кухні. Удома Олег пив украй рідко. Напевно, Машенька приберегла її для приготування їжі.

Коли він увійшов, я вже спала. Мене розбудило монотонне човгання капців у темряві. Я лежала, не рухаючись, навіть затамувавши подих, сподіваючись, що він не виливатиме на мене свої переживання. Але, всупереч моїм надіям, його кроки наближалися до мого боку ліжка. В останній спробі порятунку я заплющила очі за секунду до того, як він заглянув мені в обличчя.

— Алісо! — Він акуратно торкнувся пальцями моєї щоки. — Алі-со, ти спиш?

— Ні. — Я сіла надто різко, мимоволі зморщившись від запаху спиртного, яким було наскрізь просякнуте його дихання (я б віддала перевагу зухвалому ментоловому присмаку Blend-a-med), і клацнула вимикачем нічника. Безлика кімната наповнилася м’яким жовтим світлом.

— Прости мені. — Його голос тремтів, а в кутиках очей блищали сльозинки.

— Олеже, що сталося? — Я намагалася говорити якомога спокійніше, приховуючи своє роздратування. Терпіти не можу прокидатися ночами, тим більше заради п’яних розмов.

— Алісо, я не зможу зробити тебе мамою. У нас ніколи не буде дітей. І... я зрозумію, якщо ти вирішиш піти. Я готовий допомагати тобі якийсь час, поки ти матимеш у цьому потребу. Я знаю, що рано чи пізно це таки станеться. Ти зустрінеш молодого чарівного хлопця, який зможе дати тобі щось більше. Щось справжнє. — Він по-дитячому шморгнув.

Заплакані чоловіки — ще один пункт зі списку ненависних мені речей і явищ.

— Ш-ш-ш! — притиснула я палець до його вологих губ. — Я ніколи не піду від тебе. Поки ти сам цього не забажаєш.

— Але ж рано чи пізно ти зустрінеш кохання. Захочеш божевілля, емоцій, чуда. Усього того, чого немає в нашому житті. Ти ж не кохаєш мене, я бачу це. — Він опустив очі.

— Звідки ти знаєш, як саме я кохаю? Чи, може, існує якісь шаблон поводження закоханої дівчини?

— Але твої очі не палають... — Він досі дивився долу.

— Досить. — Я примусила Олега поглянути мені в очі, піднявши його підборіддя вказівним пальцем. — Ми можемо розійтися прямо зараз. Я зберу картини й поїду, якщо тебе щось не влаштовує. Але це моє право — любити так, як я вмію!

— Ти справді любиш мене?

У його голосі була надія. Така явна, що й бажання самопожертви, і біль відійшли на другий план.

«Ні», — хотіла відповісти я. Але, звісно, промовчала. Олег не потребував моїх одкровень. Він шукав твердої підтримки й безперечних запевнень. Він хотів напевне знати: я буду поруч, хай би що сталося.

— Я люблю тебе, справді, — промовила я спокійним, рівним голосом.

І, знайшовши цю впевненість у словах, він сів поруч, поклавши голову на моє плече. Іноді, розбиваючи тишу, він ще схлипував. Я не жаліла його. По-перше, тому що ніколи не була сентиментальною, а по-друге, чоловік, який викликав у мені почуття жалощами, для мене переставав бути чоловіком. Звісно, мені було небайдуже до його страждань. Напевно, це можна назвати співпереживанням. Так, я співпереживала його почуттям. Але сама нічого не почувала.

Ми просиділи так до світанку. Під ранок, коли він нарешті заснув, я мучилася від болю — плече жахливо заніміло.

Я не брехала Олегу, коли казала, що завжди буду поруч і що люблю його. Я насправді любила його по-своєму: як друга, як брата. Та неважливо, як. Він був частиною мого життя, і я знайшла спосіб вираження моєї вдячності — присутність поруч із ним.

Адже я справді була страшенно вдячна Олегу за тепло, яке він мені дарував. За те, що вже не прокидалася на зламаній розкладачці в холодній обшарпаній кімнаті гуртожитку. За те, що в моїй майстерні завжди були дорогі фарби й папір, а я мала можливість навчатися улюбленої справи в найкращих педагогів. Але найбільше я була вдячна йому за ту дбайливо створену ним країну чудес, яка оточувала мене. І мені здавалося, що моя подяка набагато сильніша за любов. Адже я була впевнена, що любов закінчується.

Я не сумнівалася в цьому. Так було в однієї художниці з Андріївського узвозу. Ця історія чомусь запам’яталася мені.

Художниця не була красивою, хоча, звісно, судження про красу необ’єктивні. У кожного свої ідеали, але моїм вона явно не відповідала. У ній текла гаряча східна кров. Гадаю, вона була узбечкою чи, може, татаркою. Про це говорила