Читати книгу - "Муссоліні"

а надалі серед усіх лівих сил саме з цього епізоду розпочалося створення антиобразу Муссоліні як «зрадника» (переважно зрадника італійської політики) та «ренегата». І цей образ виявився таким стійким і поширеним, що до сьогодні в деяких районах Романьї для визначення людини, що швидко змінює власні погляди, використовують вислів «соціаліст із Предаппіо»55 (Sucialèsta d’Predappio). Ідеться про «зрадництво», яке антимуссолінівська література майже завжди подавала як вимушеність через низькі та мерзенні обставини, а саме через шантаж «прихильника нейтралітету» Муссоліні з боку французької поліції, для якої він нібито був колись платним інформатором (цю тезу в 1928 році поширила представниця анархо-лібертаріанства, масонка Марія Рігер, перебуваючи у вигнанні по той бік Альп)56; як тривіальне прагнення грошей; як бажання мати свою щоденну газету для сприяння власним амбіціям отримання влади – виходячи з цього, його описували як корупціонера, мерзотника, циніка й авантюриста, позбавленого ідеалів.

Не менш вирішальним для народження антиміфу про Муссоліні стало вбивство Джакомо Маттеотті влітку 1924 року. Ця подія вочевидь негативно вплинула на імідж Муссоліні не тільки в очах антифашистів, а й того екстремістського кола фашизму, яке згодом перетвориться на справжнє дисидентство. Отже, екс-керівник газети «Avanti!» став для перших не лише «зрадником», а ще й «вбивцею», жорстоким і кровожерливим політичним лідером; тоді як другим ці складні місяці після викрадення й убивства депутата-соціаліста показали, що Муссоліні бракує революційної рішучості, і це поставило під сумнів його якості політичного лідера.

Істотну роль у зміцненні та масовому поширенні антиміфу про Муссоліні зіграла сукупність його мілітаристських і прогітлерівських рішень – зокрема Друга світова війна: рішення взяти в ній участь, незграбність управління, її драматичний і руйнівний фінал. Після його сходження до влади негативні образи ренегата, підбурювача війни, політика без моральних гальм залишилися суто в межах вузьких інтелектуальних і політичних кіл. Режим міцнішав, і в колективній свідомості дедалі більше вкорінювався образ Муссоліні – державного діяча, вправного політика, гаранта миру і безпеки, що здатен повернути Італії самоповагу та міжнародний престиж. У другій половині 1930-х років, а саме після участі Італії в громадянській війні в Іспанії серед народу почалося, а відтак унаслідок вступу у війну на боці Німеччини прискорилося поширення антиобразу Муссоліні, появу якого можна охарактеризувати як «свого роду іконоборське повалення деяких найважливіших і найзмістовніших елементів, з яких довгими роками складався позитивний образ Дуче»57. В очах більшості італійців майже повний переворот відбувся в 1942 році – після того, як вони на собі відчули всю жорстокість війни, та ще й зазнали воєнних поразок: 

саме тоді фізична та моральна відвага, яку визнавали за Муссоліні, стає слабкодухістю; абсолютна моральна бездоганність – нечистоплотністю, а непідкупний Дуче перетворюється на злодія. За Муссоліні вже не визнається ані розум, ані проник­ливість, ані геніальність, тепер йому закидають недоумство й обмеженість. Людина, якій ставили в заслугу відповідність учинків словам і обіцянкам, тепер уважається блазнем, ошуканцем і шарлатаном. Спростовуються та перевертаються саме ті характерні риси, на яких було вибудовано міф58. 

Після завершення дворічного громадянського конфлікту 1944–1945 років це перетворення, як відомо, зазнало трагічної та символічної кульмінації в епізоді на площі Лорето – канібальський ритуал, яким було покладено новий фундамент політичної спільноти, спокутна жертва, іконоборче повалення ідолу, якому так довго співали осанни, – політико-антропологічні наслідки цього епізоду занадто очевидні.

Звичайно, найвагоміший внесок у спростування міфу про Муссоліні (у певному сенсі в його демонізацію) зробили перші антифашисти, чиї свідчення й аналітичні досліди зазвичай були лише особистими судженнями людей, що безпосередньо підтримували з ним політичні та інтелектуальні стосунки (до того ж долали разом певну частину загальнолюдського та політичного шляху), але саме вони заклали фундамент основного масиву антимуссолінівської літератури наступних періодів59.

Для засновника Народної партії Луіджі Стурцо Муссоліні був «людиною середнього рівня культури та низької політичної підготовки», опортуністом з «душею спрощенця», здатним «переходити від однієї теорії до іншої, від однієї позиції до іншої швидко, навіть у безперервному режимі без докорів сумління та каяття»60.

Наступного дня після нападу на Маттеотті комуніст Антоніо Грамші накидав такий портрет: «Від державного діяча та диктатора у Муссоліні хіба що декілька зовнішніх поз: він – не елемент національного життя, радше феномен сільського фольклору, призначений увійти в історію під різними масками італійських провінцій»61.

Для синдикаліста-революціонера Альчесте Де Амбріса, що співпрацював із Д’Аннунціо за часів Фіуме[15] й у подальшому став опозиціонером фашизму, – «сам по собі той факт, що шкільний учитель спромігся пробитися й утриматися на позиції диктатора великої країни»62 можна пояснити тільки певними аспектами особистості Муссоліні, якому, на його думку, були притаманні такі риси:

Абсолютна безпринципність при виборі засобів з очевидною тенденцією до найгірших.

Незрівнянна зухвалість, з якою він сам собі суперечить, до того ж подає це як заслугу.

Жахливий егоїзм, що дозволяє йому з холодним серцем приносити у жертву навіть своїх найвідданіших прибічників без огляду на дружбу, якщо це йому вигідно.

І головно патетично-акторська віртуозність на межі з ге­ніальністю63.

Для Паоло Валера, ексцентричного представника революційного соціалізму fin de siècle[16], прихильника інтервентизму та керівника щотижневика «La folla», з яким співпрацював Муссоліні, останній був усього-на-всього революціонером без морального загартування, що безчесно перейшов од пролетарської боротьби до буржуазних верхівок влади64.

Антифашисти вважали Муссоліні безсумлінним «авантюристом», наприклад, ліберальний соціаліст Карло Росселлі («Авантюрист у світі культури, як, до речі, й у світі політики, він не мав жодної чистої та послідовної думки, а найголовніше жодної чесної інтелектуальної роботи»)65 і анархіст Камілло Бернері66.

Як зазначав Де Феліче67, в антимуссолінівській літературі, зокрема в творах перших антифашистських вигнанців (декого ми щойно цитували), вбачаються спроби описати Муссоліні як людину огидну з етичної та неспроможну з інтелектуальної точки зору, тут відчувається тон особистої інвективи[17], морального докору та кинутої в обличчя дискредитації, тон, який іще довго пануватиме в політичній культурі Італії. На сьогоднішній день саме такий викривальний аналіз, спрямований майже повністю на моральне, а заразом і політичне знищення постаті диктатора – підхід, що історично отримав право на існування через потребу (і це гостро відчували інтелектуали-антифашисти тих часів) протидіяти зростаючій ідеалізації диктатора, яку просував не тільки режим, а й міжнародна