Читати книгу - "Щоденник про війну в Палестині"

Ми у шостому батальйоні були шоковані тим, що сталося. Це означало втрату тієї можливості, задля якої ми готували сили, та надії, на яку ми так покладалися. Також це значило повне марнування зусиль, докладених під час планування. Та все було не так погано, як могло бути. Ми просто чекали подальшого розвитку ситуації та надіялись на нову можливість втілити наш план у життя.

Невдовзі події повернулися досить несподіваним чином. І тут маю сказати щиро та відкрито, хоча з тих пір минуло 6 років, що я опинився в ситуації, коли уперше підняв голос на полі проти наказу, відданого мені моїм начальником.

То було 9 липня. Ми сиділи за обідом у нашій їдальні поблизу батальйону штаб-квартири. До мене зайшов сержант і вручив мені конверт скріплений печаткою, що був адресований мені як штабному офіцеру батальйону. Не закінчивши їсти, я відкрив конверт. Пробігшись очима по рядках, я відчув як їжа застрягла в моєму горлі. Повідомлення містило наступні два пункти:

Шостий батальйон передасть свої позиції п’ятому, котрий вирушив із Гази.

Шостий батальйон займе містечко Джуліс рано вранці 10 липня.

Вираз мого обличчя видав мої почуття іншим офіцерам, які перестали їсти й повернулись до мене. Коли я передав їм зміст повідомлення, вони були здивовані не менше, ніж я.

Іще раз ми маємо йти в бій, до якого зовсім не готувалися. Ми не знали нічого про ворога в Джулісі. Наскільки міцні війська там зосереджені? Які там ворожі укріплення? Котрі з наших підрозділів перебуваються зараз по сусідству? Які ролі їм призначені? Ми не мали часу на те, щоб дослідити об’єкт так, як ми досліджували Суафір. Я запротестував, хоча й знав, що це не має сенсу.

Час тоді був наче меч, що висів над нашими головами. Три години залишались до заходу сонця й це був наш єдиний шанс піти й оглянути об’єкт за денного світла. Я негайно вирушив разом із командиром підрозділу та командирами рот. Ми рухались під прикриттям апельсинового лісу й підійшли на кілометр до Джулісу. Однак ми не могли тут залишатись довго, щоб ворог не виявив нас і не почав прочісувати територію мінометним вогнем. Денне світло погасло раніше, ніж я навіть міг очікувати, і сонце опустилося за горизонт. У нас не було вибору, окрім як повернутись назад, і щойно я прийшов у штаб-квартиру, почав складати указ про атаку.

Ворог дізнався, що ми здійснювали розвідку з боку апельсинового лісу. Певно, він чекатиме, що ми атакуємо його з того напрямку і підстерігатиме нас там. Отже, основну атаку ми повинні спрямувати з іншої сторони. Тому я вирішив надіслати маленьку групу бійців щоб відволікти увагу ворога та створити в нього враження, ніби ми потрапили в його пастку, в той час як основна наша атака буде спрямована на нього з тилу із кукурудзяного поля.

Проте я мав розбіжності з нашим командиром підрозділу щодо підтримки артилерії та повітряних сил. Я сам твердо вірив у добре підготовлену програму та встановлений графік дій. Командир підрозділу хотів на свій розсуд вирішувати, коли просити про допомогу артилерії чи підтримку з повітря в залежності від ходу бою. Такий метод ведення бою був чужий моєму способу мислення, але дещо таки я зміг зробити, особливо коли командир підрозділу сказав мені:

– Дивися сюди, старий, припини, будь-ласка, ці розмови зі школи офіцерів.

Денне світло пролилось на поле бою та на сам бій. Перші дії почалися там, де я бажав і наказував, однак інші, а фактично усі подальші дії, не проходили у відповідності з тим, як я бажав та наказував. Уперше справи пішли не так коли командир підрозділу раптом повернувся до мене і сказав, коли ми стояли й дивились як унизу піхота йде в атаку:

– Що ми тут робимо? Спускаймося вниз до наших людей.

Його бажання, я вважаю, було проявом гідного похвали почуття, та було дещо, чого б я не очікував від нього, як командира підрозділу. Обов’язок командира – стежити за тим, щоб зберігати повний контроль над усією військовою операцією, яку він проводить. Це не його справа кидати управління та відволікатись на деталі, в які він так занурився, що забув про свій обов’язок командування, коли постала небезпека. Я намагався переконати його в цьому, та він був надто збуджений, щоб слухати мене.

Ми зібралися йти туди, де збиралась піхота, однак не змогли до них дістатись. Наша машина застрягла й далі не їхала. Тож ми всі – командир підрозділу, я та супровід – вийшли і почали штовхати й піднімати машину. Я відчув що виходжу із себе, а також відчув, що ми втрачаємо контроль над боєм. Тут у нас не було ані штаб-квартири, звідки можна було управляти артилерією та повітряними силами, ані нашої досвідченої піхоти.

Коли ж ми, нарешті, дійшли до нашої піхоти, добросердний командир підрозділу почав втрачати самовладання. Він дивився навколо і бачив як його люди падають та почав кричати як розлючений буйвіл:

– Мої люди гинуть. Мої люди гинуть.

Я запропонував стежити за перебігом операції з іншого місця огляду й він погодився. Та раптом ми надибали чотири міномети, що чекали свого застосування у битві. Командир підрозділу крикнув:

– Що ці міномети тут роблять?

Тоді він віддав наказ перенести їх ближче до ворога так, щоб Джуліс був у радіусі попадання. Після чого повернувся різко до мене – штабного офіцера батальйону – і сказав:

– Ти сам підеш з ними.

Я здивовано глянув на нього. Моєю роботою, як штабного офіцера, було залишатися з ним та допомагати йому управляти операцією і виконувати план, який я складав. Я розумів, що належне управління всією операцією в тисячу разів важливіше, ніж моє розміщення чотирьох мінометів із легкої вказівки хвалька. Проте я був у делікатній ситуації. Я не хотів суперечити моєму командиру підрозділу, створюючи для нього враження, наче я більше протестую серцем, аніж думками. Я тільки поглянув на нього багатозначно й сказав: «Так, сер.» Тоді я встановив міномети по інший бік кукурудзяного поля, звідки вони могли стріляти по Джулісу.

Міномети почали обстрілювати ворога, однак я не чув їхнього гуркоту. Я намагався уявити становище нашого батальйону нині, коли ним ніхто не керував. Як відчув, як моє серце збунтувалось проти мого розуму, а мій розум збунтувався проти мого командира підрозділу. Мене тішило, що міномети були в безпечному місці. Я вирішив повернутись і взяти на себе командування, доки