Читати книгу - "Старо-світські батюшки та матушки"

Тим часом, як старий Прокопович показував Балабусі образи, Онися встругнула й справді Балабусі штуку. Вона посадила погонича в пекарні полуднувати й послала дівчат на город вирвати два гарбузи. Дівчата, ладні на такі штуки, побігли на город і принесли два здорові гарбузи, ще й кілько маленьких.

– Підіть, дівчата, та вкиньте цьому паничеві в віз оці гарбузи, та добре замостіть в сіно, в задок, на самісіньке дно,– сказала Онися.

– Ми, Онисю, вкинемо в віз одного гарбуза паничеві, а другого для погонича почепимо під возом, під передком, – сказали наймички.

– Про мене, й почепіть, та тілько добре прив'яжіть, щоб додому довезли,– сказала Онися сміючись.

Дівчата достали мотузка, оперезали кругом білого гарбуза й понесли до воза. Одна наймичка помостила гарбуза в задку, на самому дні під сіном, ще й маленьких гарбузців накидала, а друга полізла під віз і причепила гарбуза до підтоків. З реготом вони побігли до хати, нагинаючись попід тином, ще й принесли два маленьких гарбузці, як двоє яблучок. Онися побігла в сіни й поклала ті гарбузці в кишеню Балабушиної хламиди.

Після такої штуки Онися накрила в світлиці стіл і поставила полудень. Сінешні двері од задвірку рипнули. В сіни ввійшли Проко-повичі з гостем. Проти їх з світлиці вийшла в сіни Онися, червона, як маківка, з веселими, блискучими, насмішкуватими очима.

– А я, мамо, вже полудень зготувала,– сказала Онися до матері.

– Добре зробила, моя доню! бо вже час полуднати,– сказала Прокоповичка.

– О, з вас добра господиня буде,– сказав поважним тоном Балабуха, поглядаючи на Онисю, як на свою будущу господиню.– Мабуть, ви через те господарювання й не вийшли до нас у пасіку.

– Коли бджіл боюсь,– сказала Онися, ледве здержуючи сміх.

– Вас і бджоли не покусали б: подумали б, що ви квітка,– сказав комплімент Балабуха.

Увійшли в світлицю й сіли за полудень. Знов пішла кругом чарка. Печена курка й пироги пощезали з тарілок. Після полудня Онися винесла на тарілці пляшку наливки. Прокоповичі частували гостя дуже привітно, як свого зятя, й просили частіше навідуватись до їх. Матушка розвела розмову про своє господарство, перелічила воли, корови, вівці, навіть свині, перелічила улики в пасіці й навіть натякнула на сотню карбованців, заховану в спряту – в скрині. Балабуха слухав, розправляючи високі коміри, й скоса водив очима за тонким станом Онисі, котра бігала то з кімнати в світлицю, то з світлиці в кімнату.

Перед вечором Балабуха почав прощатись. Прокоповичі випровадили його в ганок. Матушка винесла на ганок на тарілці пляшку з наливкою. Ще випили по чарці на ганку, й Балабуха розпрощався. Візок загойдався й залущав під ногами академіста. Коники рушили з двору. Балабуха з-за двору ще раз зняв картуза й низенько поклонився просто до Онисі. Онися закрила губи рукавом і насилу здержала сміх, а наймички виглядали в вікна з пекарні й реготались так, що на їх очах повиступали сльози.

Надворі було тихо. Жара спадала. Од садків, од верб лягли тіні й наче повівали на шлях холодком. Балабуха їхав улицями, попід високим гіллям садків, котрі виглядали з-за тинів.

«Музо моя, богине моя! – думав Балабуха, пригадуючи собі Онисю.– Яка ж ти гарна! які поетичні думи ти навіваєш на мене!»

Балабуха почутив, що під ним лежить щось тверде й таки добре муляє.

– Але як же це ти погано вимостив! Я чогось усе з'їжджаю на один бік,– сказав

Балабуха до погонича, пересовуючись з ями на другий бік.– Діана, щира Діана! висока, рівна, стан тоненький, ніжки маленькі, пальці класичні, тонкі, довгі. Ой, муляє ж, бий його сила божа! – І Балабуха знов підсунувся вище й почав вгнізджуватись, як квочка в гнізді.

– А що, паничу! мені здається, що ми тут не оженимось,– сказав понуро погонич.

– Чому ж так? Певно, ти не оженишся, але я оженюсь.

– Ба й ви не оженитесь! – сказав сумно погонич.

– Та чому ж так? – сказав Балабуха осміхнувшись.

– Бо мене чортзна-як нагодували,– і чарки горілки не дали. Я зовсім голодний.

– Ну, це ще невелика біда. Зате мене нагодували й напоїли, аж у голові гуде.

Край села стояла корчма. Візок котився до корчми.

– Паничу, купіть оселедця та чарку горілки, бо, їй-богу, їсти хочу! – сказав погонич.

– Добре! спиняй коні! Я й сам ладен випити чарку,– сказав Балабуха.

Погонич спинив коні. Балабуха гукнув на жидівку і звелів їй винести оселедця, паляницю та горілки.

Тим часом свині збіглись до воза й чогось усе лізли під віз. Погонич махав та стьобав по їх спинах батогом, а вони уперто таки лізли під колеса.

– Якого це дідька вони лізуть під віз? – крикнув Балабуха,

Погонич пополуднував. Випили по чарці й поїхали. Всі свині кинулись бігти за возом, як собаки.

– Що це за напасть! Свині біжать за возом,– сказав Балабуха, протираючи очі.

Балабуха згадав, як він в академії з студентами пив три дні й три ночі й до того допився, що за ним увечері по Братському монастирі ніби все бігали свині ft хапали його за поли. Згадавши ті страхи, Балабуха трохи стривожився.

– Чи то свині, чи собаки біжать за возом?– спитав він у погонича.

– Авжеж свині, а що ж більше, як не свині,– сказав погонич, обертаючи голову.

– Що воно там в нечистого муляє? Чи не вкрав ти часом чого та сховав під мене? А стань!

Погонич спинив коні. Балабуха підвівся, почав розгрібати сіно й вглядів щось кругле та здорове.

– А бач, украв, та не вмів сховати,– сказав докірливо Балабуха.

– Хто? Я? – крикнув погонич і скочив з козел.– Та нехай мене святий хрест поб'є, коли я що вкрав.

Погонич прибіг до воза, засунув руки в сіно й витяг гарбуза. І панич, і погонич пороззявляли роти і тільки дивились на те диво.

– От вам і гостинець! Я ж казав, що нам більше не їздити до цієї панни,– крикнув погонич і хрьопнув гарбузом об землю, аж з його кишки вискочили.

Свині кинулись до гарбуза, а люди коло шинку зареготались.

– Сідай швидше та поганяй! – крикнув Балабуха на погонича.

– Постривайте, ще визбираю маленькі гарбузці, щоб додому не везти.

Погонич вибирав з сіна гарбузці й викидав на шлях. В Балабухи душа неначе вмерла. Він зблід, потім почервонів, потім знов зблід. Погонич сів і погнав коні.

«Ой ви, Єви! Ой ви, спокусительки! Це не Діана – це фурія, аспид, василіск! Чом же ти мені