Читати книгу - "Гаррі Поттер і орден Фенікса"

— Ти, — несподівано пробелькотів Дадлі, і дядько Вернон з тіткою Петунією відразу замахали на Гаррі руками, щоб він замовк, а тоді низенько нахилилися над Дадлі.

— Ну, сину, — мовив дядько Вернон, — що він зробив?

— Скажи нам, золотко, — прошепотіла тітка Петунія.

— Націлився на мене паличкою, — пробурмотів Дадлі.

— Так, але я нею не скористався... — сердито перебив Гаррі...

— ПОМОВЧ! — закричали в один голос дядько Вернон і тітка Петунія.

— Ну, сину, — повторив дядько Вернон, а його вуса зловісно настовбурчилися.

— Стало темно, — хрипко вимовив Дадлі й здригнувся. — Абсолютно темно. А тоді я п-почув... щось. Прямо в голові.

Дядько Вернон і тітка Петунія обмінялися нажаханими поглядами. Найгіршим злом у світі вони вважали чари, на наступному місці були сусіди, котрі нехтували забороною користуватися шлангами — а люди, яким причувалися голоси, були, звісно, десь у самому кінці цього чорного списку. Вони подумали, що Дадлі божеволіє.

— Що саме ти почув, Попульчику? — ледь чутно спитала тітка Петунія зі сльозами на очах.

Одначе Дадлі не міг видушити з себе й слова. Він знову здригнувся і потрусив великою білявою головою, аж Гаррі, незважаючи на жах і заціпеніння, що охопили його з часу прибуття першої сови, — відчув певну цікавість. Дементори змушували людину переживати найгірші моменти в її житті. Що ж таке почув розбещений і зіпсований розбишака Дадлі?

— Як сталося, синку, що ти впав? — напрочуд м'яко спитав дядько Вернон, мовби сидів біля ліжка невиліковно хворого.

— Сп-п-піткнувся, — тремтячим голосом пояснив Дадлі. — А потім...

Він показав на свої широкі груди.

Гаррі зрозумів: Дадлі пригадував липкий холод, що заповнив йому легені, коли з нього висмоктували всю радість і надію.

— Жахіття, — прохрипів Дадлі. — Холод. Лютий холод.

— Ясно, — дядько Вернон намагався говорити якомога спокійніше, а тітка Петунія стурбовано поклала на синове чоло долоню, щоб перевірити температуру. — І що було далі, Дадасику?

— Я відчув... відчув... відчув... ніби... ніби...

— Ніби вже ніколи не будеш щасливий, — похмуро підказав Гаррі.

— Так, — прошепотів Дадлі, здригаючись.

— Он як! — сказав дядько Вернон уже голосно й випростався. — Ти наклав на мого сина якесь ідіотське закляття, щоб йому вчувалися голоси, і він повірив, що йому... що йому судилося страждати?

— Скільки мені повторювати! — роздратовано вигукнув Гаррі. — Це не я! Це дементори!

— Де-ме... що ти плетеш?

— Де-мен-то-ри, — чітко і по складах повторив Гаррі. — їх було двоє.

— Хто такі в біса ті дементори?

— Вартові Азкабану, в'язниці для чарівників, — пояснила тітка Петунія.

Після цих слів на кілька секунд запала тиша, а тоді тітка Петунія затулила долонями рота, ніби в неї вирвалася якась гидка лайка. Дядько Вернон витріщився на дружину. У Гаррі запаморочилася голова. Ну нехай місіс Фіґ — але тітка Петунія?

— Звідки ви це знаєте? — здивовано спитав він.

Тітка Петунія й сама була вражена. Винними очима вона боязко зиркнула на дядька Вернона, а тоді опустила руку, відкриваючи свою кобилячу щелепу.

— Я чула... як той поганець... розповідав їй про них... дуже давно, — забелькотіла вона.

— Якщо ви говорите про маму з татом, то, може б, називали їх на ім'я? — голосно сказав Гаррі, проте тітка Петунія не звернула на нього уваги. Відчувалося, що вона неймовірно схвильована.

Гаррі був приголомшений. Якщо не брати до уваги однієї давньої істерики, коли тітка Петунія обізвала Гарріну маму потворою, вона ніколи не згадувала при ньому про сестру. Його вразило, що вона так довго зберігала в пам'яті цю інформацію про чарівницький світ, бо переважно всі її зусилля були спрямовані на те, щоб удавати, ніби того світу не існує.

Дядько Вернон роззявив було рота, але мовчки його закрив, ще раз роззявив і знову закрив, а тоді, ніби згадуючи як воно — промовляти слова, — роззявив його втретє і прохрипів: — То... то... вони... е-е... вони... е-е... справді існують... е-е... ті дубентори-чи-як-їх-там?

Тітка Петунія ствердно кивнула.

Дядько Вернон переводив погляд з тітки Петунії на Дад-лі, а потім на Гаррі, ніби сподівався, що зараз хтось вигукне "Перше квітня — брехня всесвітня!". Однак усі мовчали, тож він знову роззявив рота, але цього разу йому не довелося в муках видобувати з себе слова, бо тієї миті з'явилася вже третя за цей вечір сова. Вона шугнула крізь відчинене вікно, як пернате гарматне ядро, і гучно гепнулася на кухонний стіл. Дурслі аж підскочили з переляку. Гаррі вихопив з совиного дзьоба вже другий за сьогодні урядовий конверт і розірвав його, а сова тим часом вилетіла геть.

— Годі з мене... цих триклятих... сов, — розгублено процідив дядько Вернон, потупав до вікна і знову його зачинив.

"Дорогий містере Поттере!

На додаток до нашого листа, відправленого приблизно двадцять дві хвилини тому, повідомляємо, що Міністерство магії переглянуло своє рішення щодо негайного знищення Вашої чарівної палички. Ви можете зберегти свою паличку до дисциплінарного слухання справи дванадцятого серпня, коли й буде ухвалено відповідне рішення.

Обговоривши ситуацію з директором Гоґвортської школи чарів і чаклунства, міністерство погодилося вирішити питання про Ваше відрахування того ж самого дня. А поки що Ваше перебування у школі припинено до остаточного розгляду справи.

З найкращими побажаннями,

щиро Ваша

Мафальда Гопкірк,

відділ боротьби з надуживання чарами.

Міністерство магії"

Гаррі тричі перечитав листа. Він відчув величезну полегкість, коли довідався, що його не вигнали остаточно, хоч це й не означало, що боятися більше нічого. Тепер усе залежало від слухання, призначеного на дванадцяте серпня.

— Ну? — повернув Гаррі до реальності дядько Вернон. — І що? Тобі призначили кару? А може, ваше кодло визнає смертний вирок? — додав він з надією.

— Мене викликають на слухання справи, — відповів Гаррі.

— І там тебе засудять?

— Мабуть, що так.

— То я не втрачатиму надії, — гидко вишкірився дядько Вернон.

— Якщо це все... — підвівся Гаррі. Йому страшенно хотілося побути на самоті, обміркувати ситуацію, можливо, написати Ронові, Герміоні або Сіріусу.

— НІ, ЦЕ ЩЕ ДАЛЕКО НЕ ВСЕ! — заревів дядько Вернон. — АНУ СЯДЬ!

— Ну що ще? — Гаррі вривався терпець.

— ДАДЛІ! — рявкнув дядько Вернон. — Я хочу знати, що саме сталося з моїм сином!

— ЧУДОВО! — заволав Гаррі так голосно, що з кінчика його чарівної палички, котру він і досі стискав у руці, аж вистрілили золотисто-червоні іскри. Усі троє Дурслів нажахано зіщулились.

— Ми з Дадлі йшли переходом між алеєю Магнолій і провулком Гліциній, — швидко проказав Гаррі, ледве стримуючи