Читати книгу - "Гуси-лебеді летять"

моєму селi. Читав я "Кобзаря" i "Ниву", казки i якiсь без початку i кiнця романи, "Заднiпровську вiдьму, або Чорний ворон i закривавлена рука" i "Три дами й чирвовий валет", а також рiзнi , книжечки, виданi петлюрiвцями, "сiчовими стрiльцями" та Червоною Армiєю. I вже тодi менi однi слова сяяли, мов зорi, а iншi туманили голову.

В яйшсь розшарпанiй книжцi я, наприклад, вичитав, як став дичавiти один чоловiк, що покинув мiсто. Я сподiвався, що далi пiдуть пригоди подiбнi до пригод Робiнзона Крузо, але наступнi сторiнки глибоко поранили моє серце: крайньою межею здичавiння виявилося оселення того городянина у степах, там вiн став орати, сiяти землю i навiть мастити свої чоботи дьогтем.

Тодi я не знав, чим iще, окрiм дьогтю, можна мастити взуття. Я знав лише, що взуття — це вже розкiш: в ту пору розрухи чинбарi за ремiнь здирали шкуру, i добрi чоботи обходились у двадцять — двадцять п'ять пудiв пашнi. А оранка, особливо весняна, вважалася святим дiлом.

Я пам'ятаю, як урочусто проводжали в поле плугатарiв iз раннiм плугом. Коли ж вони повертались увечерi додому, їх стрiчали старi й малi. А яка то була радiсть, коли орач виймав тобi з торби шматок причерствiлого хлiба i казав, що вiн од зайця. Це був найкращий хлiб мого дитинства! А хiба не святом ставав той день, коли ти сам торкався до чепiг i проводив свою першу борозну? I досi з глибини рокiв озивається голос мого батька, який одного прихмареного ранку поставив мене, малого, радiсного i схвильованого, до плуга, а сам став бiля коней. Дома вiн про нашу працю говорив як про щось героїчне: "Хмари йдуть на нас, громи обвалюються над нами, блискавки падають перед нами i за нами, а ми собi оремо та й оремо поле".

З щедрiвок, якi взимку виспiвувались пiд вiкнами добрих людей, я знав, що за плугом навiть сам бог ходив, а богоматiр носила їсти орачам. Тому й досi, коли я в полi бачу обрис жiнки, що несе обiд уже не орачевi, а трактористу чи комбайнеру, в моїй душi трепетно сходяться ранковi легенди минулого з сьогоднiшнiм днем...

А ота книжна погорда до селянина i його кревної працi породила в менi першу вiдразу до пихи, де б не вищирювала вона свої iкла: чи з житейського щодення, чи з книги, бо в книжцi злелiяне слово мае бути справжнiм святом душi й мислi. Я мало тодi стрiчався з скарбами людського духу, та грiх було б гудити тi часи — вони були по-своєму прекраснi...

Мати, коли я, забувши все на свiтi, припадав до роздобутої книги, не раз гримала на мене:

-Святий дух з нами! I що це за хлопець! Знову припав до чогось, наче замовлений. Та спом'янись i спам'ятайся нарештi, бо осьдечки зараз усе полетить у пiч!

Правда, у пiч вона так i не кинула жодної книжки, але повсякчас пасла мене очима, побоюючись, щоб читання не пiдвередило її дитину.

— Мамо, i що там тiльки може пiдвередити?

— Що?.. А звiдки я знаю?

— То чого ж таке говорите?

— Бо люди кажуть... Он прочитав один розумник геть усю бiблiю i позбувся того, що мав у черепку, — показуючи пальцем на лоба, страхає мене святим письмом.

— Я ж бiблiї не читаю.

— В тебе, вiтрогоне, гляди, хватить розуму i до неї допастись.

Я знав, коли вже мова переходила на розум, то краще мовчати...

Вдень, навiть взимку, я ще мiг сяк-так хитрувати, але ввечерi дiло моє було гибле: мати, гримнувши в сотий раз на оглашенного читальника, задмухувала слiпака, i я вже в теменi мусив додумувати про якогось князя або графа: чи його уразить "рокова куля", чи "стрiла Купiдона".

Через отой поганий, бензином заправлений слiпак, що весь час фахкотiв i погрожував вибухнути, я найбiльше ремствував на матiр, а далi додумався перехитрити її. Коли в хатi всi, окрiм цвiркуна, засинали, я навшпиньках пiдходив до печi, витягав з її челюстей жарину, роздмухував вогник, засвiчував каганець i забирався з ним на пiч. Тут я його так вмощував у закапелок, щоб свiтло не падало на хату. І ось тепер до мене починали стiкатися царi й князi, запорожцi й стрiльцi, чорти й вiдьми.

Тодi ще по селах i навколо них жила всяка нечиста сила, вона, як могла, збиткувалась над хлiборобом, його худiбкою та посiвами. I коли хтось ловив чорта чи вiдьму — теж не милував їх. Вiдьмi, як правило, вiдрубували руку, щоб вона не здоювала корiв, а чорта найчастiше запрягали в плуга, i вiн орав доти, поки не вiдкидав копита.

Найбiльше ж у нашому селi доводилось воювати з нечистою силою дядьку Миколi. Де вiн тiльки не ловив її. I в коминi, де чорт стрiчався зi своєю, сажею пiдмальованою, коханкою-вiдьмою, i в комiрчинi, де безсовiсний бiс ласував салом, i у вершах, куди забирався дiдько на дурничку жерти рибу, i пiд мiстком, i в дуплавих вербах, i в копанках, i в тих мiрках-солом'яниках, якими безп'ятий намiряє горобцiв на вечерю.

I хоча нечиста сила по-всякому мудрувала, як перехитрити свого ворога, з цього нiде нiчого не виходило. Дядько Микола завжди ставав переможцем. За своє життя вiн стiльки повiдрубував у нечистi хвостiв, ратиць i рогiв, що все це не вмiстилось би й на вiз.

— Коли б на цей товар знайшовся покупець, то мав би я грошей бiльше, нiж смiття, — хвалився дядько Микола.

А його дружина вiд такого неподобства тьху-тьхукалась i пiдiймала руки до образiв, а далi цiпила на мужа кулаки...

Я не був таким хоробрим, як дядько Микола, i не мав його сокири, тому вночi тремтiв i завмирав над тими казками, з яких, наче з лантуха, аж сипалася рiзна страховина. Та коли серце вже зупинялося од переляку, приходила полегкiсть: десь зовсiм недалеко глупу нiч прокльовували голоси пiвнiв. Тому я й досi люблю ту пору, коли пiвнi своїми крилами проганяють темiнь i нечисту силу, а спiвом починають новий