Читати книгу - "Острів Скарбів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Але мати, хоч яка була налякана, не погоджувалася взяти бодай на краплину більше, аніж їй заборгував капітан. Проте вона рішуче відмовлялася задовольнитися й меншим. Вона повторювала, що нема ще й сьомої години і що в нас багато часу. Вона знає свої права й не поступиться. Поки ми отак змагалися, з-за пагорба пролунав короткий приглушений посвист. Для нас обох цього було досить, навіть більше, ніж досить.
— Я візьму те, що встигла відрахувати, — сказала мати, зриваючись на ноги.
— А я захоплю ще й це, щоб зрівняти рахунок, — додав я, хапаючи цератяний пакет.
Покинувши свічку біля порожньої скрині, ми вже навпомацки кинулися вниз сходами. Ще за хвильку ми розчинили двері я прожогом вискочили на дорогу. Не можна було гаяти й секунди. Туман швидко розвіювався, місяць уже ясно світив над горбами навколо. І тільки на самій долині та побіля заїзду звисала легенька завіса імли, аби полегшити наприпочатку нашу втечу. Але менше, як на півдорозі до селища ми неодмінно мали потрапити в смугу місячного світла. Та це ще було не все: нараз ми почули поквапливий біг кількох чоловік. Озирнувшись, ми побачили рухливий вогник. Отже, один з невідомих ніс ліхтаря, і вся ця ватага сунула до заїзду.
— Любий мій, — раптом прошепотіла мати, — бери гроші й тікай. Я зараз зімлію…
Мені здалося, що настав кінець нам обом. Як я кляв полохливість наших сусідів! Як дорікав бідолашній матері за її чесність та жадливість, за її колишню відчайдушну рішучість і теперішнє слабосилля! На щастя, ми були саме біля містка, і я допоміг матері, що ледве трималась на ногах, зійти вниз, до струмка, де вона враз тяжко зітхнула й упала мені на руки. Не знаю, звідки в мене знайшлися сили, але я спромігся підтягти її під місток, хоч, боюся, що зробив це не дуже ніжно. Далі тягнути її я не міг, бо місток був занадто низький і попід ним можна було тільки повзти. Отож тут нам довелося зупинитись: мати лежала майже зовсім на видноті, за кільканадцять кроків від заїзду.
Розділ V
КІНЕЦЬ СЛІПЦЯ
Проте допитливість моя виявилася сильнішою за переляк. Не мігши всидіти під містком, я виліз на відкриту місцину й сховався за кущем вербняку, звідки мені добре було видно ділянку дороги перед нашим будинком. Щойно я примостився там, як з'явилися наші вороги. Їх було чоловік сім-вісім; важко гупаючи ногами, вони наближалися до заїзду. Той, що з ліхтарем, біг поперед усіх, за ним поспішали троє, узявшись за руки. Навіть крізь туман я спромігся розгледіти, що всередині цієї трійці був сліпий жебрак. За хвильку я почув його голос і впевнився, що не помилився.
— Розбивайте двері! — гукнув він.
— А так, сер! — відповіли двоє чи троє і рвонулися до дверей «Адмірала Бенбова».
Чоловік з ліхтарем тепер був позад них. Аж це я побачив, як вони зупинились і стали пошепки перемовлятись: певно, їх здивувало, що двері стоять отвором. Та ця загайка тривала недовго, бо сліпий знов узявся командувати. Голос його залунав гучніше й лункіше, він увесь палав від нетерплячки й люті.
— Заходь, заходь! — кричав він, кленучи своїх товаришів, що такі забарні.
Четверо чи п'ятеро їх вбігло до будинку, а двоє лишилося на дорозі з тим чортовим сліпцем. На кілька хвилин запала тиша, потім пролунав вигук подиву, і хтось загорлав ізсередини:
— Білл мертвий!
Але сліпий знову лайнувся на їхню млявість.
— Обшукайте його, лінтюги! А решта біжіть нагору по скриню! — скомандував він.
Я чув, як вони загупали чобітьми по наших старих сходах, — здавалося, аж весь будинок задвигтів від їхньої ходи. Тоді знов почулися вигуки подиву, віконце в капітановій кімнаті розчинилося, дзенькнула розбита шибка, і в смугу місячного світла висунувся чоловік, гукаючи до сліпця на дорозі:
— П'ю! Тут уже були перед нами!.. Хтось перетрусив усю скриню!
— А що треба — на місці? — проревів П'ю.
— Гроші є.
Сліпець послав гроші до біса.
— Флінтове рукописьмо, ось я про що питаю! — вигукнув він.
— Ні, такого нічого не видко, — відказали з вікна.
— Гей, ви там, унизу, — подивіться, може, папери у Білла в кишенях! — знову прокричав сліпець.
Один з тих, що лишилися внизу обшукувати небіжчика, вийшов до дверей заїзду.
— Його вже встигли потрусити до нас, — сказав він. — Нічого такого нема.
— Це все хазяї заїзду! Це отой хлопчисько! Шкода, що я не видер йому очі!.. — вигукнув сліпий П'ю. — Вони щойно були тут. Двері були замкнені на засув, як я пробував увійти. Ану по всіх кутках, хлопці! Знайдіть їх!
— Вони таки були тут, ось навіть свічка їхня блимає! — озвався той, що висунувся з вікна.
— Шукайте й знайдіть їх! Переверніть увесь дім догори дригом! — знову й знову вигукував П'ю, стукаючи ключкою об землю.
У заїзді зчинився неймовірний шарварок: тупотіли чоботи, хряпали двері, падали меблі — гул стояв такий, що аж відлунювало в околишніх скелях. Нарешті непрохані гості почали один по одному виходити з будинку, доповідаючи, що ніде нас не знайшли.
Раптом серед ночі знову розкотився посвист, такий самий, що був налякав мене й мою матір, коли ми лічили капітанові гроші, тільки цього разу гучніший, і пролунав він двічі. Раніше я гадав, що цим посвистом сліпець скликає своїх братанів на штурм, але тепер помітив, що то був сигнал з пагорба ближче до селища — він попереджував розбійників про небезпеку.
— Це знову Дерк, — озвавсь котрийсь із них. — Двічі! Треба швидше ушиватися, братки.
— Ушиватися, от полохун! — закричав П'ю. — Дерк завше був дурень і боягуз. Нічого на нього зважати. Вони мусять бути десь тут поруч. Далеко вони не втекли. Їх не важко знайти. Шукайте ж їх, поганці! О, прокляття на мою голову! — вигукнув він. — Коли б мені очі!..
Цей заклик наче трохи вплинув на розбишак. Двоє з них почали нишпорити серед різного мотлоху біля заїзду, але робили це, як здалося мені, не дуже охоче, бо більше думали про небезпеку, що загрожувала їм самим. Решта ж їх нерішуче тупцялася серед дороги.
— У вас під руками тисячі, а ви муляєтесь, бевзі кляті! Ви збагатієте, як королі, коли знайдете ці папери, і ви знаєте, що вони тут, а самим ліньки бодай ворухнутись. Ніхто з вас не зважився стрітися віч-на-віч з Біллом, і це зробив я, сліпець! А тепер через вас я мушу втратити своє щастя! І так і залишуся вбогим жалюгідним старцем, що канючить на чарку рому, коли міг
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Острів Скарбів», після закриття браузера.