Читати книгу - "Твори в п'яти томах. Том II"

— Так, — мовив він задоволено. — Тепер ми можемо приступити до розкопувань.

Артем нерішуче глянув на нього:

— Дмитре Борисовичу, а вас потім не звинуватять в археологічному святотатстві?

— Чому?

— Що ви почали розкопувати мурування без спеціального дозволу. Адже ви самі казали колись, що…

— Так, так, казав! — перебив його Дмитро Борисович. — Але, друже мій, який же я був би археолог, коли б не взяв з собою на час відпустки “відкритого листа”?

— А що це таке?

— Так називається державний дозвіл на право археологічних розкопувань. Зрозуміло? А він у мене в кишені! Отож, юначе, — наказав він коротко, — беріть вашу кирку!

— Єсть! Тільки навряд чи я впораюся з цією старою кладкою, адже вона, мабуть, уся скам’яніла…

— От зараз побачите. Підсуньте вістря під оцей камінь…

— А чому саме під цей, а не інший?

— Розмовляти будете потім. Підсунули?

— Так.

— Підіймайте його. Обережно! Так. А я зачеплю його з цього боку. Так. Обережніше. Натискайте!

Камінь і справді дуже легко піддався і сковзнув униз. Як видно, Дмитро Борисович недаремно так уважно вивчав шви мурування…

— Легше! Допоможіть мені м’яко опустити його.

Вони вдвох обережно опустили камінь на землю. У стіні зяяв чорний отвір. Дмитро Борисович підніс до нього карбідку, зазирнув.

— Дивіться, Артеме. Там, за стіною — порожнеча. Там — невідоме, яке зараз мусить відкрити нам свою таємницю. Ага! Ви зацікавлені? Саме це я й мав на увазі. Вам хочеться вже лізти туди? Е, ні, зачекайте. Поспішати не можна. Ще один камінь. Скажімо, ось цей.

Другий камінь піддавався значно важче. Закам’яніла глина чи щось інше, подібне до неї, затримувало його. Археологові довелося відбивати глину дрібними обережними ударами кирки. Але, нарешті, і цей камінь ліг поруч з першим на м’яку землю. Тепер в отвір можна було пролізти.

— Цей вхід, правда, не можна назвати дуже зручним. Але, юначе, ми з вами все одно скористаємося ним. Увага!

За мить Дмитро Борисович зник в отворі, тримаючи перед собою карбідку. Артем напружено стежив за його рухами, щиро заздрячи археологові: адже він перший ступив за загадкову стіну… Проте довго чекати юнакові не довелося, бо вже за кілька секунд з-за стіни долинув веселий, трохи приглушений голос Дмитра Борисовича:

— Артеме, лізьте! Я жду вас…

Артем стояв у низькій тісній печері, до стелі якої можна було легко дістати рукою. Груба стіна з великих необтесаних каменів відділяла їх од головної печери, точніше від бокового ходу тієї головної печери. Стіну складено руками стародавньої людини — можливо, тисячоліття тому! Але навіщо її було зроблено?

Стіна наглухо відрізала цю тісну печеру, яка, мабуть, була глухим закутком бокового ходу. В ній не було ні дверей, ні якихось інших отворів. Може, це склеп? Але в маленькій печері було порожньо. Нічого, крім товстого шару багатовікового пухкого пороху на долівці та виступах кам’яних стін…

Разом з Дмитром Борисовичем Артем пильно оглянув стіни, сподіваючись відшукати на них бодай які-небудь сліди. Були ж у головній печері на стінах оті малюнки, чому б їм не бути й тут?.. Але на стінах загадкового приміщення не знайшлося рішуче нічого, ні будь-яких малюнків, ні слідів дотику людських рук взагалі.

— Безумовно, перед нами природне заглиблення основної печери, — тихим голосом проказав Дмитро Борисович. — Цією стіною воно відокремлює вхід. Зроблено все це навмисне. Так. Проте — з якою метою? Склад? Ні, бо тут нічого немає, крім пороху.

— А може, тут уже побував хто-небудь до нас і забрав усе, що було в печері? — висловив догадку Артем.

— Ні, це виключено. Мурування стіни було абсолютно ціле, я оглянув його уважно. Немає жодних ознак, жодних слідів. Та хіба ж став би грабіжник потім замуровувати стіну знову? Ні, ваше припущення нереальне, Артеме. Дивно… навіщо ж було замуровувати цю порожню заглибину?..

Дмитро Борисович замислився. Артем усе ще дивився на нього з прихованою надією. Він сподівався: ось зараз археолог щось вирішить, ось зараз він знайде розв’язання. Вони повернуться до товаришів з важливими новинами, Ліда здивовано підведе брови… у неї це виходить дуже гарно, просто хоч малюй! Втім, при чому тут Ліда? Значно важливіше зацікавити Івана Семеновича. Тоді він уже не заперечуватиме щодо археологічної розвідки… Як каже Дмитро Борисович: “археологічна лінія”. Прямо отакими рівними лініями й підіймаються брови над ясними насмішкуватими зеленуватими очима Ліди… От, знову про Ліду! Та що ж це таке? Тут — серйозні справи, можливі якісь надзвичайні відкриття, а він про Ліду й Ліду… Ось зараз Дмитро Борисович розв’яже задачу — і тоді, тоді..

Але Артемові сподівання не збулися. Дмитро Борисович різким рухом поставив на землю свою карбідку.

— Не знаю, — зітхнув він. — Ніколи сам такого не зустрічав, і не чув про подібні випадки в інших дослідників. Треба порадитись, обміркувати і не поспішати. Мабуть, це найголовніше в таких ситуаціях, Артеме: не поспішати! Так. Юначе, ми зараз повертатимемося, — сказав він рішуче. — Давайте старанно зберемо зразки грунту, цього пороху. Беріть оцей конверт. Зберіть зразки біля цієї стіни, потім — біля тієї. Я візьму посередині печери.

— А що ж він дасть нам, той порох?

В голосі Артема бриніло гірке розчарування. Такий був цікавий багатообіцяючий початок — і ось маєш, якийсь порох! Нічого собі, цінна знахідка, буде чим пишатися, коли повернемось…

— Ой юначе, — всміхнувся Дмитро Борисович, — не буде з вас ніколи справжнього, серйозного археолога, не буде! Вам би тільки скарби знаходити, золоті келехи й коштовності, чи не так? І тоді ви говорили б, очевидно, значно веселіше, правда? Друже мій, порох теж може допомогти науковцеві. Не розумієте? Збирайте, збирайте, а я тим часом доведу це вам — і ви будете з більшою повагою ставитися до скромного сірого пороху. От ми дослідимо цей порох, проаналізуємо його. І можемо довідатися, що він складається з зотлілих решток, скажімо, одягу, збіжжя або ще чого-небудь. О, тоді просто відповісти на наше основне запитання, яке зараз здається нам таким складним: загадкове заглиблення печери, відділене кам’яним муром, служило нашим предкам, наприклад, складом одягу чи продовольства. І все стане на місце, все з’ясується дуже легко. Зрозуміли тепер, яке значення може мати звичайний сірий порох на долівці печери?

— Страшенно цікаво, — незадоволено пробурмотів Артем. — Якщо так, то не варто було й лазити сюди. Тільки одяг псували. А. лекцію я міг би і дома прослухати…

— По-перше, неввічливо, друже мій, а по-друге, — взагалі дурниці. Науці потрібно все. Цінна кожна крихітка знання. Саме наша, між іншим, наука археологія майже цілком складається з отаких крихіток. Треба тільки вміти їх помічати, вивчати, систематизувати.