Читати книгу - "Іван Мазепа: Життя й пориви великого гетьмана"

Та яким робом цар міг з'європеїзувати Москву? Чи звернувся він до західних учених? Тільки у невеличкій мірі. Він мусив шукати помочі у київській культурі, у тих усіх духовних і учених, що колись гуртувались довкола Мазепи. Науку та культуру принесли Москві українці з Києва.

Люї Паріс з'ясував цю правду, коли у 1834 році писав: «Між старою Русю Ярослава з Києва, княжою та лицарською, дуже подібною до решти Європи і Московщиною, азійською та деспотичною, ледви визволеною з монгольського ярма, існує безодня».

Цієї безодні не засипали при кінці XVII віку. Москві, як колись Римові, трапилось чудо: Graecia capta ferum victorem cepit…

11 листопада 1699 Петро І і польський король Август Саський зійшлися біля Москви у селі Преображенское і там підписали трактат, до якого небавом пристав теж данський король. Дуже молодий вік нового шведського короля Карпа XII, і звістки про його повне безсилля сприяли найсміливішим планам поділу земель. Польща бажала собі Лівонії та Естонії, Росія, придбавши Інгрію та Карелію, могла нарешті дістати це віддавна бажане вікно, яке Петро бачив над Азовським морем.

Україні загрожувала насильна війна проти Швеції. Такі вигляди не дуже їй подобались. Цим разом наростав уже конфлікт не з Кримом, Туреччиною або Польщею. Між Швецією і Україною існували традиційні взаємини дружби. Густав Адольф хотів познайомитись із нею ближче, Карло Х був вірним союзником Хмельницького і виявив себе лояльнішим, ніж московський цар.

Щоб добре зрозуміти союз Швеції з Україною, Мазепи з Карлом XII у 1708 р., треба завернути 50 літ до першого союзу Хмельницького з Карлом X. Аналогія обставин незвичайна. Коли невдовзі після переяславського договору цар наблизився до поляків, Україна шукала дружби із Швецією. Лютеранська Швеція, неприязна папі, була одночасно ворогом Варшави та Москви, її далеке географічне положення не дозволяло їй на завойовницькі ідеї. Для України це був ідеальний союзник і на кілька літ перед смертю Хмельницького вона ввійшла з нею у порозуміння. Варт звернути увагу на такий факт: під час переговорів шведські амбасадори остерігали гетьмана проти всякої спроби зближення з царем, бо «Москва, — казали вони, — деспотична держава, не зможе потурати поруч себе існуванню вільного народу».

Метою союзу, до якого пристала теж Трансильванія, був поділ Польщі. Швеція застерігала собі балтійські провінції. Україна мала зібрати всі етнографічні українські землі аж до Вісли, «скрізь, де говорять українською мовою і де панує православна віра». Крім цього, вона мала збільшитись смугою білоруських земель, що мали їй забезпечити зв'язок із Швецією через балтійські краї.

Цього проекту не здійснили, бо Карло Х помер передчасно, але козацька дипломатія ніколи не тратила надії, що колись можна буде його відновити. І ось так Україна, хоча ніхто її не питав, стояла перед війною, яку треба було вести у далекій країні з дружнім народом. Що більше: на підставі договору між Україною і Москвою українських військ не вільно було вживати поза межами батьківщини, а тут треба було воювати над берегами Балтійського моря.

У цьому зворотному моменті своєї історії Україна містила в собі давню Чернигівщину, Полтавщину. місто Київ (решта Київщини належала до поляків), частину Катеринославщини та Херсонщини. Ці дві останні творили Запоріжжя.

Україна мала свою адміністрацію, своє законодавство, свої суди, свої гроші, і головно армію, якою цар не міг розпоряджатись без згоди гетьмана. Ця 60000-на армія була всього на 10000 люда менша від московської.

Мазепа був сильно невдоволений початком війни. У 1700 р. Петро домагався від нього прислати йому 10000 козаків. Коли вони зібрались, прийшов протилежний наказ: військо непотрібне. Та ледви його розпустили, Петро знову хотів 12000 людей.

Козаки виїхали під командою Мазепиного сестрінка полковника Обидовського; коли вони підійшли до Пскова, почули, що Карло XII розбив москалів над Нарвою. Українці мусили завернути півколом, вислухавши лайки від своїх союзників, чому вони не приїхали їм помогти на час.

Та український народ зазнав іще більшої образи. Правобережжя займали поляки. Україна ніколи не могла погодитись із таким станом, який уважали тільки тимчасовим і насильно довершеним фактом. Саме цього Польща побоювалась. Коли вона стала союзником Петра, вона домагалась від нього затвердити її панування на Правобережжі. Тоді цар вислав одного із своїх дяків Михайлова, щоб поладнав цю справу з Мазепою.

Можемо уявити собі, що діялось у душі Мазепи, коли він вислухував справоздання секретаря, який запевнював його, що «великий цар у всіх справах щодо України не зробить нічого, не спитавши ради шляхетного та хороброго гетьмана».

Хоча Мазепа вмів майстерно скривати свої почування, цим разом він не вмів ними зовсім заволодіти.

«Небезпечна річ, — відповів він, — в'язатись із Польщею, це вже й давня приповідка каже: «Як довго світ буде світом.»

Одначе у 1701 р. не прийшов іще мент, щоб зірвати з Росією; патріот заховався, на перший план виступив дипломат, і здавалось, що гетьман годиться на бажання Петра.

Небавом цар захотів нового корпусу проти шведів. Від'їхало п'ять полків під командою старого миргородського полковника Данила Апостола, героя віденської облоги і майбутнього українського гетьмана.

— Це шляхетна людина, — казав про нього Мазепа, — і найстарший полковник, який заслужив на пошану та любов цілої армії.

Козаки побили генерала Шліппенбаха, але Апостол, повідомляючи про цю перемогу Мазепу, жалувався, що москалі забрали його вояками захоплену добичу, ще й знущались над ними.

— Після цього, — казав він, — не можна вірити, щоб наші козаки, якщо їх не присилують, хотіли битись за царя.

Багато із них перейшло-таки зараз на шведський бік.

Військо, вернувшись на Україну, дало волю своїм почуванням. Воно обвинувачувало голосно Мазепу: — Що ж робить наш гетьман? Він приятель москалів тому, що дістав орден і за нас уже не дбає! Москалі хотять нашої загибелі.

І доходило до справжніх боїв між козаками і москалями. На базарах ішли бійки, і одного разу якийсь російський полковник крикнув скажений: «Годі, падлюки! Занадто довго підносите ви голову і гордо покивуєте своїм чубом! Тепер ми вже маємо вас!»

Народний гнів вибухав з усіх боків, і Мазепа добре звертає увагу на цей стихійний прояв волі народу. Він вибирає вчену тактику, може, аж надто вчену. Його емісари піддержують надалі серед народу обурення, а він щораз більше зазначує назовні свою вірність цареві. Ця подвійна гра мала свої користі та недостачі. Вона дозволяла гетьманові підготовлятись супокійно, але нетямуща маса, що звикла мішати у спільній ненависті імена Петра та Мазепи, здивується у відповідній хвилині, коли побачить рішення Мазепи; спантеличена вона вже не зможе зрозуміти як слід нового становища і не