Читати книгу - "Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини"

— А все таки національний принцип при комплектуванні війська велика річ. Не тільки за час революції, а навіть і за весь час війни мені не довелося бачити кращого ладу, як у вас на святі.

Та закінчилося свято тим, чого не сподівався ні полковник Кондратьєв, ні хто-небудь інший з наших ворогів. По параді перед військом виступили з привітами делегації від сусідніх організацій. Потім говорив член президії нашого клубу поручник Т. Промова останнього була і коротка і проста. Він сказав:

— Панотець читав у Євангелії — просіть і дасться вам, шукайте і знайдете, добивайтеся і відчинять вам. Ми шукали і знайшли себе — з'єдналися поміж собою. Просили у Керенського дозволу сформувати український полк, але нам того не дано. Добивалися в двері, та нам ніхто їх не відчиняє. Що маємо робити? — Панове! маємо силу. так ламаймо ж двері!!!

Громове «слава» перервало промову. І довго розлягалося воно далеко навколо майдану. Коли затихло, промовець докінчив:

— Від нині ми не розійдемось. від нині ми складаємо Перший Симферопольський Полк імені гетьмана Петра Дорошенка.

Знову залунало «слава». За кілька хвилин полк маширував до касарень. Касарні були заняті. Над ними повівав синьо-жовтий прапор. А на дворі стояла варта, озброєна рушницями і кулеметами. В сотнях провадилося навчання і вправи.

Москалі заревли від люти. На бурхливому засіданні залогової ради винесено постанову зліквідувати нас негайно і то збройною силою. Але, як звичайно, від постанови ради до виконання не дуже мала дистанція була. До того ми також мали зброю і вміли нею володіти не гірше від наших ворогів.

До президії клубу прибув поручник Ібрагімов, голова татарської військової організації. Була то людина енергійна, рішуча. Як татарський патріот, він ненавидів москалів усією душею. Мав університетську освіту. Весь час татари підтримували нас. Тепер поручник Ібрагімов просив у нас поради і підтримки. Ми порадили йому робити те, що ми вже зробили, й обіцяли свою підтримку. Через два дні на мусульманському цвинтарі відбулося татарське свято. Мені довелося бути в складі нашої делегації, яку вислала президія клубу для привітання татар. Свято закінчилося маршем через місто до помешкань нашого полку, де татарам салютували наші частини. В той же день народився в Сімферополі окремий татарський курінь. Москалі остаточно втратили голову. Жиди і поляки оголосили нейтралітет. Москалі, «счітаясь с фактом», розпочали з нами розмови, «щоби запобігти непорозумінням».

30-го травня начальник залоги полковник Кондратьєв передав до президії клубу телєграфічний наказ Керенського про переведення мене «для пользи служби» в 228-й піший запасовий полк (м. Катеринослав). Штаб одеського округу вимагав мого від'їзду з м. Сімферополя на протязі одної доби. Президія клубу не знайшла корисним входити в конфлікт з вищою військовою командою, яку ми все ж таки визнавали, хоч і «о стільки — оскільки» і корилися їй, коли те нам не шкодило. На цей раз наказ Керенського нічого не псував нам. Я вже був вибраний делегатом на ІІ Всеукраїнський Військовий З'їзд і мав од'їхати і без наказу, тільки не до Катеринослава, а до Києва.

Їдучи до Києва, я заїхав і до 228 полку. Командир полку полк. Дренфельд, довідавшись, що я українець, висловив при мені ж своє незадоволення, що «в полк прісилают беспокойний елємент, когда я і так достаточно імєю такового». Не питаючись дозволу у полковника Дренфельда (не було надії одержати), я вибрався до Києва, а йому послав рапорт про від'їзд. Після закінчення з'їзду довелося залишитися в Києві, як членові Центральної Ради. Полковник Дренфельд мене більше не бачив, хоч і мав ще деякий клопіт зі мною. Зі з'їзду я від'їхав на три дні до Сімферополя, де зробив звіт зібранню депутатів і Громади. Мене питалися:

— Чи справді провідники Центральної Ради вважають шкідливим утворити самостійну українську державу? Чи то може політична тактика примушує заховувати те до певного часу?

Я не міг дати відповіді, бо й сам не знав ще того, про що мене питалися.

Більше не довелося мені бути в Сімферополі. Майже через рік я довідався, що Симферопольський Полк імені гетьмана Петра Дорошенка не піддався москалям в час муравйовської навали і, пробиваючись до Києва, загинув у боях під Олександрівськом та Синельниковом. Цю звістку передав мені товариш по праці, старшина полку п. Шиманський.

Другий Всеукраїнський військовий з'їзд. Перший Універсал

Ще в Катеринославі довідався я про те, що Керенський заборонив з'їзд. Тому то й виїхав на нього, не питаючись дозволу начальства.

Спочатку все йшло, як слід. Документів ніхто не перевіряв. Я не встрявав у політичну дискусію, яку мляво провадили поміж собою представники «мислящей Россії», що їхали зі мною у вагоні першого класу. Темою дискусії були все ті ж протоки, про які ніяк не забувала навіть «революціонная демократія», не зважаючи на проголошене гасло «без анексій».

Назагал настрій був досить бадьорий, хоч іноді особливо при згадці про революцію, почувалася певна нервовість. Почалося зі ст. Бобринської. Командант двірця зарядив перевірку документів у військових осіб, що їхали в нашому потязі. «Безправних» знайшлося чимало, їх примушували висідати з потяга.

Потяг мав стояти цілу годину. «Безправні» зробили віче. Зібралася юрба залізничників, солдатів, селян та інших випадкових людей. Провід вічем захопили українці. «Безправні» держалися купи; навіть не-українці підтримували думку, що Керенський «не по закону зробив», забороняючи з'їзд.

В часі віча «безправні» знайшли собі провідників і тепер уже не могло бути двох думок про те, чи поїдуть делегати на з'їзд, чи будуть чекати відповіді з штабу округи. Наказ Керенського про заборону з'їзду (я потвердив, що такий є) касувався постановою випадкового віча на ст. Бобринській, як контрреволюційний. Право революції перемогло.

В Білій Церкві я зійшов до буфету. Не завважив, що потяг рушив і вспів причепитися тільки до заднього вагона третього класу. Цей клас виглядала зовсім інакше, ніж перший.

Тут ніхто з присутніх не спав. Дехто сидів, але більшість стояла. Просунутися через вагон коштувало би ледве чи не всіх ґудзів. Тут їхали селяни, селянки, солдати, бідні жидки, де-не-де було видно вчительський кашкет або кепку залізничника. Та що мене здивувало, тут же їхало до десятка молодих офіцерів. Потім довідався, що то були делегати на наш з'їзд, які рішили їхати вкупі з делегованими на з'їзд козаками, щоби гуртом боронитися на випадок інцидентів, подібних до того, що трапився на ст. Бобринській.

Всім було тісно. Зате настрій був он який. У вагоні кипіло. В кожному кутку і посередині міркували про великі справи. У всіх обличя напружені, червоні. Всякий