Читати книгу - "Лікарня на відлюдді"

Олег мовчки підійшов до хворого і зазирнув йому між ніг. Потім розвернувся і, виходячи, копнув ногою скільки було сили скручені на підлозі професорські рукавиці.

***

Невиспані і невдоволені обличчя учасників нічної операції контрастно вирізнялися на загальному тлі решти присутніх на ранішній п'ятихвилинці. Шарудіння миттєво вляглося, коли увійшов завклінікою, займаючи своє місце «у президії». Його довге обличчя виглядало змарнілим та похмурим.

— Слухаю, — промовив він, — починайте.

Олег підвівся з місця і, поглядаючи на аркуш паперу, почав:

— За час чергування поступило четверо хворих. Чоловік тридцяти двох років із післяін'єкційним абсцесом сідниці. Оперований під місцевим знеболенням. Жінка сорока двох років, громадянка Польщі. Сольовий діатез, ниркова колька. Приступ знято. Повідомлення в адміністрацію подано. До речі, звідти дзвонили півгодини тому і просили, щоб ви, Валерію Павловичу, подивилися її.

— А чому хвора в нас, а не в урології? — запитав Соколов.

— Її прийняли до початку мого чергування, напевно, була підозра на апендицит... Ну, і останній хворий. Чоловік двадцяти двох років. Нещасний випадок на виробництві. Розриви правої долі печінки, внутрішньочеревна кровотеча другого ступеня. Хворий оперований. Ушивання розривів печінки, дренування черевної порожнини. Стан хворого на ранок задовільний....

Він замовк, відчуваючи незручність.

— Н-да-а... — завклінікою підвівся зі свого місця і перейшовся перед аудиторією. — Цей випадок заслуговує на особливу увагу. Ситуація така: бригада хірургів вищої та першої категорій чотири години оперує хворого, зробивши на цей момент уже все необхідне, — шукає розриви кишечника. А все тому, що їм дружно мариться каловий запах. Потім до них приєднується завідуючий відділенням, і вони продовжують у тому ж дусі ще годину. Тому хворий невиправдано довго знаходиться під наркозом. До того ж хворий, як відмітив сам Олег Вікторович, із крововтратою другого ступеня. Як це назвати?

Зав нервово совався на своєму стільчику і мовчав.

— А де, до речі, Григорій Ананійович? Чому вже друга підряд п'ятихвилинка проходить без другого професора? Я розумію, що Григорій Ананійович — заслужена людина... Проте є якийсь порядок, якісь канони, і їх потрібно дотримуватися! Ну, добре. На десяту мені потрібно до наукової частини. Ігорю Петровичу, ви подивитеся і розберетеся з полячкою. Якщо завідуючий відділенням не може приймати рішення в операційній, то організаційні питання він вирішувати зобов'язаний. Я буду за дві години. Усі вільні.

***

Олег вийшов, наче хмара. Хтось смикнув його за рукав:

— Ну, ти гігант... По п'ять годин щоночі...

— Це ж яке здоров'я треба мати...

— Та пішли ви!

— Слухай, а він що, дійсно обісрався?

— І шеф досі не знає? Олежку, коли дізнається — буде завал.

Усю групу лікарів, що сунула коридором, наздогнав завідуючий відділенням.

— Так, колеги! Я нагадую, щоб не забули здати заяви на відпустки, хто ще цього не зробив. Сьогодні останній термін. Я їду в пологовий на консультацію, повернуся — щоб усі заяви були. Олег Вікторович, вам востаннє нагадую про рецензію. Востаннє!

— Ігорю Петровичу, а як же полячка? — запитав Олег. — Ви забули, що шеф розпорядився?

— А до чого тут я? — знизав плечима той. — Я взагалі-то адміністратор. Он, є в нас другий професор — нехай дивиться. Він — світило, нехай лікує іностранку. Так що, Олег Вікторович, як з'явиться Желязко, передайте йому прохання завклінікою щодо громадянки Польщі. Тим паче, це ваша хвора...

Олег нічого не відповів.

— Олег Вікторович! — покликала медсестра з поста, — вам телефонують. Беріть трубку.

Хірург підійшов до телефону.

— Так!

— Олеже, вітаю! Це Володя. Ми вчора домовлялися.

— А, так...

— То як на рахунок розмови? Зустрінемося?

Міміка лікаря свідчила про те, що ні з ким зустрічатися зараз йому не хотілося.

— Ну давай, під'їжджай.

— За п'ятнадцять хвилин буду. Спускайся до центрального.

Олег поклав трубку. Назустріч йому по коридору своєю типовою ходою прямував професор Желязко.

— Доброго дня, Григорію Ананійовичу.

— Добридень, добридень...

— Григорію Ананійовичу, на моєму чергуванні чужоземка поступила, — сумніваючись у правильності власних дій, почав Олег, — громадянка Польщі. Наче ниркова колька. Щось із нею вирішувати потрібно. Та й з адміністрації просили, щоб завідуючий клінікою подивився, а він у наукову частину поїхав.

— О! Полячка? — пожвавився професор. — Посмотрим! Сечас собером интернов и посмотрим, обязателно. А где она лежит?

Тамуючи несподіване важке передчуття, Олег назвав номер палати.

— Хто в нас дежурна сестра сеодня? — загорлав професор, прямуючи далі. — А-а! То ти? Давай позови мне усех интернов у кабинет, позови... Пойдом, посмотрим...

І, продовжуючи бурмотіти собі під ніс, Желязко зник в «апендициті».

***

За кілька хвилин двері до палати розчинилися, й у прохід між койками посунула юрба інтернів на чолі з професором Желязком. Вигляд у нього був без перебільшення професорський і виразно свідчив про те, що нікому іншому такої важливої місії доручити не могли. На койках поруч лежали дві жінки, окрім яких у палаті було ще двоє бабусь. Професор змовницьки повернувся до інтернів, що вже побували тут на ранішньому обході, та напівпошепки поцікавився, кивнувши головою у бік двох жінок:

— То котора с них полячка — ота красива, или некрасива?

Жінка, що лежала біля вікна, виглядала дещо старшою, проте її елегантність, гарна фігура та макіяж кидалися в очі. Доглянуті руки нервово смикали край білизни, а невдоволено стиснуті губи не зменшували принадності. Вона й була чужоземною громадянкою.

Інша пацієнтка, яка лежала на сусідньому ліжку, мала в собі кілограмів із двадцять зайвих, але натомість була з розпущеним довгим волоссям, а халат на ній відстовбурчувався, злегка відкриваючи без перебільшення богатирські груди. Вона підняла голову, розвісивши губи-вареники, здивовано вирячившись на другий підряд обхід.

— Красива, красива! — одночасно зашепотіли інтерни, кожен із яких, безперечно, вважав себе знавцем жіноцтва.

Професор виставив живота з пихатим виглядом і, зателепавши короткими штаньми над старомодними шкіряними тапочками, заліз у прохід між ліжками. Вочевидь, він мав специфічні уявлення про жіночу принадність, бо несподівано для усіх повернувся до полячки задом, нахилився до нашої і, розтягнувши рота у радісній посмішці, голосно запричитав:

— Здрастуйте, здрастуйте! Ну, как ви до нас доехали? Как ваше здоров'я? Ну ничо! Ми вас тут немножко подлечим.

Інтерни махали руками, цикаючи до нього, робили відчайдушні жести, проте Желязко ніяк не реагував. Нахилившись до остовпілої дівахи ще нижче, професор несподівано підігнув