Читати книгу - "Галапагос"

багато в чому і все більше, щодо пінгвінів на Галапагоських островах він мав рацію. Це були худющі створіння, які приховували свою шкіру та кості під лівреєю метрдотеля, їм доводилося бути такими. Коли б вони запливли жиром, як їхні родичі на антарктичних льодах за півземлі звідси, то засмажилися б на смерть, виходячи на лавовий берег, щоб покласти яйця й доглянути за потомством.

Як і предки нелетючих бакланів, їхні предки теж занедбали принади повітроплавання й віддали перевагу здатності ловити рибу.

Щодо загадкового ентузіазму, з яким людина мільйон років тому намагалася механізувати якомога більше напрямів своєї діяльності: хіба це не було ще одне свідчення того, що людський мозок ні до чого не здатний?

9

Поки Рой Хепберн помирав — та й увесь іліум, як на те пішло, також, — одне слово, поки й цей чоловік, і місто йшли до своєї загибелі через новотворення, ворожі здоров'ю і щастю людства, великий мозок Роя навіяв йому, що в 1946 році він служив матросом під час випробувань американської атомної бомби на атолі Бікіні, теж розташованому на екваторі. Рой вирішив учинити своєму урядові позов на мільйони доларів. Річ у тім, що радіаційне опромінення, яке він там дістав, спершу, за його твердженням, не дало їм із Мері змоги мати дітей, а потім спричинилося до раку мозку.

Рой справді відслужив свій термін за контрактом у військово-морському флоті, однак позову до Сполучених Штатів Америки з того не вийшло б, бо народився він 1932 року, і юристи легко це довели б. Інакше кажучи, на час свого «опромінення» він мав лише чотирнадцять років.

Така нісенітниця не заважала йому відтворювати живі спогади про жахливі вчинки, до яких Роя нібито спонукав уряд. Ті вчинки стосувалися так званих нижчих тварин. За його словами, він працював, по суті, сам-один: спершу забивав на всьому атолі кілки, а потім прив'язував до них різних представників тваринного світу. «Я думаю, вони обрали мене тому, — казав він, — що тварини мені завжди довіряли».

І це була суща правда: Роєві довіряли всі тварини. Хоч після середньої школи Рой не дістав більш ніякої освіти, коли не рахувати училища при фірмі «Джеффко», тоді як Мері одержала в Індіанському університеті диплом магістра зоології, він ставився до живих істот багато краще, ніж Мері. Він, приміром, умів спілкуватися з птахами на їхніх власних мовах, чого Мері була позбавлена через цілковиту музичну глухоту — нею відзначались її предки з обох боків. Не було таких собак, кіз чи корів, у тім числі й сторожових псів у «Джеффко», чи свиноматки з поросятами, хоч би які норовисті вони були, щоб Рой за п'ять хвилин, а то й швидше з ними не подружився.

Тож цілком зрозумілі були його сльози, коли він згадував, як прив'язував тварин до тих кілків. Звичайно, на багатьох тваринах проводили такий жорстокий експеримент — на вівцях, свинях, коровах, конях, мавпах, качках, курах, гусях, — але аж ніяк не на всьому зоопарку, що фігурував у розповідях Роя. Як послухати його, то він прив'язував до кілків і павичів, і снігових барсів, і горил, і крокодилів, і альбатросів. В його великому мозку Бікіні став наче дзеркальним відображенням Ноєвого ковчега: туди привезли всякої тварі по парі, щоб піддати їх атомному бомбардуванню.

Найбезглуздішою деталлю в його розповіді — а втім, самому йому вона не здавалася безглуздою аж ніяк — була така: «Там був Дональд». Дональдом звали мисливського пса з золотавою шерстю, що блукав в околицях Іліума, а тепер саме прибіг під вікна їхнього будинку. Йому було всього чотири роки.

— Все це було дуже тяжко, — розповідав Рой. — Та найтяжче було прив'язати Дональда до одного з кілків. Я відкладав це скільки міг, до останнього дня. Дональда я прив'язав до кілка після всіх. Він дав мені це зробити, а тоді ще й лизнув руку та помахав хвостом. І я мовив до нього — й не соромлюся, що зі сльозами в очах: «Прощавай, старий. Ти вже вирушаєш в інший світ. І, напевне, в кращий-адже гіршого світу, ніж цей, уже не може бути».

Поки Рой починав отак виступати, Мері ще вчителювала, щодня запевняючи своїх усе нечисленніших учнів у тому, що вони мають дякувати Всевишньому за великий мозок. «Хіба ви бажали б мати замість нього жираф'ячу шию, чи маскувальний хист хамелеона, чи товсту носорогову шкіру, чи роги ірландського лося?» — запитувала вона в учнів знов і знов.

Мері й далі верзла ті самі давні нісенітниці.

Атож, а потім ішла додому, до Роя та його виявів того, яким облудним може бути мозок. Його жодного разу не клали до лікарні, хіба що на короткочасне обстеження. І він був слухняний. Йому вже не можна було водити машину, і він це усвідомив і не заперечив, коли Мері сховала ключі від його джипа-фургона. Навіть сказав, що машину, мабуть, слід продати, бо тепер вони навряд чи виїздитимуть часто на природу. Тож Мері не довелося наймати сиділку, щоб та доглядала за Роєм, поки сама вона була на роботі. А сусіди-пенсіонери були не проти скласти Роєві компанію, постежити, щоб він собі не нашкодив, і в такий спосіб перехопити кілька доларів.

Та Рой не завдавав їм ані найменшого клопоту. Багато часу він сидів перед телевізором і цілими годинами грався у дворі з Дональдом — тим самим золотавим мисливським собакою, який нібито загинув на атолі Бікіні.

Коли Мері востаннє вела урок, присвячений Галапагоським островам, то раптом затнулась на півслові — на якихось п'ять секунд, її охопив сумнів, що, якби його висловити, звучав би приблизно так: «Може, я всього-на-всього якась навіжена, що випадково забрела з вулиці до цього класу й почала пояснювати цим хлопцям і дівчатам таємниці життя? А вони вірять мені, хоч я глибоко помиляюсь, по суті, в усьому».

їй ще доведеться замислитись і над тим, чому всі начебто великі педагоги минулого при цілком здоровому глузді все ж таки, як виявилося, сприймали події не менш хибно, ніж Рой.

10

Скільки островів входило до складу архіпелагу Галапагос мільйон років тому? Тринадцять великих, сімнадцять малих, а також триста вісімнадцять крихітних острівців, серед яких декотрі являли собою лише скелі, що на метр-два здіймалися над рівнем океану.

Нині великих островів налічується чотирнадцять, малих — сім, а крихітних — триста двадцять шість. Вулканічна активність не згасає. Мій щодо цього жарт: боги ще сердяться.

А найпівнічніший з островів — відокремлений, віддалений від решти, — як і раніш,