Читати книгу - "Останній заколот"

— Що хочете цим сказати?

— Що я не столбовий дворянин, рід якого ведеться десь аж із сивої давнини. Маю пам’ятати своїх пращурів і ще не навчився зневажати їх. Монархічні ідеї не всотані кров’ю, хоч, не кривитиму душею, вони не викликали в мене і особливої відрази. Просто плив за течією, сприймав чини й нагороди виключно як власні заслуги, зрештою, десь так воно й було, бо багато вчився, а потім працював, не шкодуючи себе.

— Дворянство твоє прокладало тобі шлях, — заперечив Колесников. — Я, гадаєш, не хотів би вчитися? А працював на баржі матросом — і точка.

— Революція відкрила ж вам дорогу, — відповів Яновський просто й без ворожості.

— А перед тобою опустила шлагбаум!

Горожанин застережливо підвів руку.

— Припиніть суперечку. — Подумав трохи й додав: — Заарештовувати вас, громадянине Яновський, не будемо. Бо самі повинилися. До речі, — запитав, — на техніці ж ви розумієтесь?

— Я військовий інженер і свого часу командував батальйоном броневиків.

— Тобто знаєте автомобілі?

— Досконало.

— Ну й добре, — пожвавішав Горожанин, — виконкому потрібний слюсар-механік. Підете?

Колесников зневажливо кивнув на крохмальні манжети полковникової сорочки.

— Куди йому? Там руки бруднити треба.

Яновський подивився на нього мало не весело, обернувся до Горожанина.

— Я приймаю вашу пропозицію, — відповів.

— Ви справді беретесь лагодити автомобілі? — не дуже-то й повірив Горожанин.

— Навряд чи хто в Києві краще за мене знає автомобільні мотори, — заявив Яновський. — Коли ставати до роботи?

— Завтра. — Горожанин узяв аркуш паперу, запитав: — Адреса? Де мешкаєте?

— Либонь, вам відома адреса професора Василенка, — не без іронічного підтексту відповів Яновський. — Однак про всяк випадок запишіть. Тарасівська, двадцять.

— Я зателефоную до виконкому, — сказав Горожанин. — Завтра звернетесь до товариша Шубравського.

— Якщо можна, не кажіть йому, хто я насправді.

Горожанин подивився на полковника з цікавістю.

— Добре, — пообіцяв.

Коли Яновський зачинив за собою двері, Колесников запитав здивовано:

— Не розумію тебе, товаришу Горожанин. Навіщо ти відпустив його? Адже Яновський — царський полковник, мало не чотири роки крився від нас, і отак, без перевірки, на всі чотири сторони…

— Не забувай, він сам прийшов сюди, так учинити йому було не дуже легко. Звичайно, перевіримо Яновського, доручи товаришеві Мальцеву, нехай сьогодні ж піде на Тарасівську. І щоб без галасу, накажи розпитати сусідів і працівників житлового відділу, тільки обережно, потихеньку. Але певен: з цим полковником — ажур. А що він полковник — дурниці. Скільки колишніх царських офіцерів на революцію працює, є й генерали. Тут, товаришу Колесников, гнучким слід бути, бо дров нарубати можемо багато.

— Ти бачив його руки? — не здався Колесников. — Без жодного мозоля.

— Мозолі — діло наживне, — посміхнувся Горожанин, — подивишся на нього через місяць… А автомобілі ремонтувати треба. Сьогодні на Брест-Литовському зупинилися — й ні туди, ні сюди. Соромно казати, кіньми потягнули автомобіль до гаража. А я від Євбазу аж на Єлизаветинську пішки.

Яновський вийшов з будинку ДПУ, все ще не вірячи, що його відпустили. Постояв на розі Катерининської і повернув до Марийського парку. Ішов і всміхався. Думав: усе складається якнайкраще. Добре, що до кабінету того першого чекіста зазирнув другий, у гімнастерці з портупеєю. Старший і розважливіший, мабуть, високе начальство, бо сказав: я подзвоню до виконкому й вас оформлять.

Ну ось і досяг того, що заслужив: Микола Прокопович як у воду дивився — тепер він лише колишній полковник, нинішній слюсар-механік, так би мовити, пролетар. А що, посміхнувся в душі, пролетар за теперішніх часів не так уже й погано — гегемон, робітничий клас, і мусить називати країну вже не Совдепією, а Радянською республікою.

Від цього зробилося трохи смішно, проте не гірко, адже справді доля вихлюпнула його пращурів з низів у дворяни, а тепер інша хвиля повернула все на круги свої. Хоча, осмикнув сам себе, його пращури ніколи не були аристократами. Так собі, середньої руки дворянчики, пнулися, щоправда, нагору, дід за Миколи Першого до статського радника дослужився, якоюсь губернською канцелярією завідував, ну й що? А він хоч і полковник, але за покликанням, фактично, механік — це ж треба, прийшов цей чекістський начальник, і все владналося, мов за помахом чарівної палички…

Як сприйме цю новину сестра? А її бундючний чоловік-професор?

Зрештою, вирішив Яновський, нехай думають будь-що, нехай відвертають свої напіваристократичні носи — дарма, головне — як поставиться до його метаморфози Наталка.

Яновський проминув Інститутську й вийшов на Олександрівську. Тут годину тому розпрощався з Наталею — надовго, бо не сподівався повернутися. І треба негайно поділитися з нею радістю: адже він вільна людина… І вони можуть думати про своє майбутнє.

Олег Данилович перетнув вулицю, і йому видалося, що поміж дерев Марийського парку майнула знайома рожева сукня — певно, примарилося, адже Наталя мала йти додому, якісь там домашні справи… Проте рожева сукня наближалася — Наталя бігла до нього, збуджена й стривожена.

— Передумав, милий? — запитала, схопивши за лікоть і зазираючи у вічі. — Не пішов?

— Ти чекала на мене?..

— Хотіла вже йти, та не змогла. Серце віщувало, що побачу тебе. Але що трапилося?

— Усе добре, люба.

— Не ходив?

— Чому ж, навіть розмовляв з якимсь високим депеушним начальником.

— І вони не заарештували тебе?

— Навпаки, влаштували на роботу.

Наталя не повірила, це він прочитав у її очах.

— На яких умовах тебе відпустили? — запитала.

— Відпустили, і все! — Раптом щасливо зареготав Яновський. Підхопив Наталю під пахви й навіть трохи підняв, мов дитину. — З завтрашнього дня я механік у виконкомівському гаражі, і всі наші неприємності позаду. — Яновський навмисне уникнув слова “слюсар”, говорячи про свою нову посаду, проте все одно дивився на Наталю очікувально: як сприйме новину?

Однак дівчина запитала просто:

— Тобі подобається бути механіком?

— Зараз про це можна тільки мріяти.

— Я радію разом з тобою.

— А як поставиться до цього Серафима Володимирівна?

— Мама вважає: маю вийти щонайменше за генерала.

— Полковника Яновського вона терпіла лише тому, що була переконана: перед ним могли відчинитися будь-які двері. Але ж тепер з ілюзіями покінчено.

— Тебе дуже хвилює мамина думка?

— Мені важливо, що гадаєш ти.

Наталя не відповіла — взяла Яновського під руку й притиснулася до нього. Вони проминули Марийський палац і спустилися до театру “Шато-де-Флер”. Кілька років він не діяв, тепер з’явилися афіші, що свідчили: на початку червня відкриється мюзик-хол — велика програма за участю провідних і молодих артистів. У кафе поруч вони поласували морозивом, і полковник Яновський вирішив, що життя не таке вже