Читати книгу - "Історія України-Руси. До року 1340"

усього видно — вибрали ся в похід з невеличкими силами. Рюрик, що скинув з себе своє невільне постриженнє, відновив свою умову з Ольговичами й прилучив ся до походу. Закликано й Половцїв, і з ними рушили на Галич. Але противники Романовичів, видно, ще не віджили, та й супроти угорської залоги, поставленої в Галичу, і невеликих сил, приведених Ольговичами, не відважили ся показати свою фарбу. Коли Ольговичі приступили під Галич, місто боронило ся, й бояре теж. По нещасливім приступі, Ольговичі „c срамомъ великим” мусїли вертати 5).

Але Ольговичі вертали ся тільки з тим, аби вибрати ся на ново з більшими силами; на другий рік вони зібрали всю свою фамілїю: пішли Сьвятославичі чернигівські й Ігоревичі новгородські, прилучились смоленські й київські князї з Чорними Клобуками; Половцїв спроваджено теж велику силу. Разом з їх походом рушив на Володимир також і Лєшко, судячи по словам лїтописи — за порозуміннєм з ними 6). Романова вдова з своїми прихильниками супроти сеї коалїції кликала собі в поміч угорського короля. Але що й у самім Галичу ворожа боярська партія, не вважаючи на угорську залогу, підіймала голову, княгиня не відважила ся довше зіставати тут і не діждавши ся приходу угорського короля, втїкла до Володимира, більше певного для Романової родини. Під Володимир потягнув супроти того й король. Тут розпочали ся зносини між ним і Лєшком, і прийшло до порозуміння 7). Про зміст сеї умови джерела не кажуть нїчого, видко тільки, що король умовив Лєшка занехати ворожу акцію супроти Романовичів: прийнявши під свою протекцію Романовичів з їх землями, він тепер якимсь способом втягнув до того й Лєшка. Може бути, що за порозуміннєм з Лєшком же король надумав посадити в Галичу якогось зовсїм стороннього князя — правдоподібно, в ролї провізора галицького стола, з огляду на безрадність сиріт. По нарадї з прихильними Романовичам галицькими боярами рішено взяти до сього Ярослава переяславського, сина Всеволода суздальського, отже князя з впливової родини, що міг би оборонити ся від претензій иньших князїв, а знову в галицькі справи не був замішаний 8). До нього вислано запросини.

Покінчивши таким чином галицькі справи король і Лєшко пішли назад своїми дорогами. Чи зайняли вони яке становище супроти Ольговичів з їx союзниками, Галицька лїтопись, наше головне джерело, не каже нїчого. З оповідання її виходить, що Ольговичі супроти угорського війська не відважили ся іти на Галичину і перестоявши десь на границях Волини, завернули ся назад, але потім, коли король пішов, знову пішли на Галичину. Партія Ігоревичів використала сю хвилю й настрашивши своїх противників, що військо Ольговичів може їх знищити, нїм Ярослав приїде, перемогла їх опозицію; вона вислала своїх послів до табору Ольговичів, що стояв тодї за два днї дороги від Галича, й закликала Володимира Ігоревича до Галича. Володимир, діставши сю вістку, потайки викрав ся з табору союзників з своїм полком і женучи день і ніч, дістав ся за добу до Галича. Його оголосили тут князем, десь лїтом 1206 р. 9).

Ярослав Всеволодич, діставши про се звістку, вернув ся з дороги, з під Галича, а Ольговичі з своїми союзниками, поміркувавши, теж не видумали нїчого лїпшого, як вернути ся. Які були між союзниками умови що до подїлу Галичини, не знаємо, але очевидна річ, що не для самих Ігоревичів ішли вони її здобувати, тому й Володимир потайки викрадав ся з їх табору; тому й на далї не міг числити на їх поміч. Одинока сила, на яку він міг покладати ся, була його родина. Він віддав свому брату Роману Звенигород, а для третього — Сьвятослава хотїв здобути Володимир. В тім був інтерес і Володимира і противної Романовичам боярської партії — вибити Романовичів з усїх земель, позбавити всякої опори, „искоренити племя Романово'”, як каже галицький лїтописець. Вони вислали до володимирської громади в посольстві якогось попа, взиваючи її, аби видала Романовичів і прийняла собі князем Сьвятослава, а инакше грозили знищити Володимир.

Се посольство викликало серед Володимирцїв сильний гнїв:вони хотїли забити навіть того попа-посла, але декотрі з володимирських бояр обстали за ним: мовляв, не годить ся забити посла. Лїтописець закидає їм, що вони „имЂяху лесть во сердцЂ”, спріяючи Ігоревичам, і які-б не були дїйсні мотиви такого виступу сих бояр, дїйсно між володимирським боярством мусїла зарисувати ся ґрупа, що волїла прийняти князем Ігоревича, нїж зіставати ся з недорослими сиротами-князями і дїйсною реґенцією чужих бояр і Романової княгинї. Княгиня довідавши ся про епізод з попом, побачила в нїм лихий знак і настрашена галицькими боярськими інтриґами, по нарадї з найблизшими своїми боярами постановила тїкати з Володимира. Чи дїйсно противна партія була значна, чи дїйсну небезпечність побільшала настрашена фантазія, не знати; я думаю скорше останнє. В найблизшу ніч постановлено утїкти в Польщу; щоб не стягнути на себе уваги, дядько (пістун) вивів Данила воротами міста, а другий повірник княгинї Юрий піп з „кормилицею” разом винесли малого Василька через якийсь пролом в стїнї, „дЂрою градною”, і злучивши ся за містом, утїкли до Польщі до Лєшка. Се стало ся десь при кінцї 1206 чи на початку 1207 р., і тим розпочала ся довга блуканина Романовичів.

Галицький лїтописець представляє сей крок Романової вдови як дуже відважний, навіть нерозважний: „не знали куди бігти: Романа убито в Польщі, а Лєшко потім не уложив згоди”. Тож він особливою божою ласкою уважає, що Лєшко пожалував сиріт, і навіть вставив ся за ними перед угорським королем. В дїйсности, як я зазначив, мусїла вже перед тим, під Володимиром, стати ся між Андрієм і Лєшком якась прихильна для Романовичів умова. Андрій при тім міг виходити з становища зверхника (сюзерена) Романовичів, на якім він, видко, став від Сяніцького з'їзду (иньше питаннє, чи таке його становище було признане дїйсно в землях Романовичів і в їх окруженню). Які користи від піддержування Романовичів міг він показати Лєшкови, над тим сушити голови не буду, тільки піднесу, що дальші факти: поклик Лєшка до угорського короля і заходи Ігоревичів, аби здержати Андрія й Лєшка від вмішання в галицькі справи в інтересах Романовичів, на мій погляд вказують зовсїм виразно на істнованнє такої умови, що хоч, розумієть ся, виходила з становища інтересів Угорщини й Польщі, одначе забезпечувала Романовичам їх батьківщину. Не можу згодити ся і з поглядом, що Лєшко й Андрій тільки удавали свою прихильність до Романовичів, а в дїйсности дивили ся на них як на своїх невільників-закладнїв 10). Не