Читати книгу - "Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії"

Мігель — далеко, Мексика — ще далі, а я — лише звичайний самітник у заледенілій столиці Півночі, укритій неоновими вогнями. Такими були факти. І факти, як бачите, усі проти мене.

Одначе, сам того не розуміючи, мексиканець примусив мене знов і знов повертатись у думках до моєї великої Мрії, щораз більше розпалюючи вогнище призабутої пристрасті. Саме він, низькорослий кучерявий хлопчина, якому я ледь не набив писок на другому тижні нашого знайомства, став тою іскрою, від якої одержимість Мексикою розгорілась у моєму мозку з небувалою дотепер силою і не згасала більше ні на мить. Відтоді я почав думати про Мексику аж так сильно і часто, що, здавалося, скоро подужаю перенести себе на американський континент самою лише силою думки.

І Бернард був правий, чорт забирай! Мексика? А чому ні?! Хто йде вперед, озброєний великими мріями, завжди сильніший від тих, у кого на руках самі лише факти.

II. Ілюзії

Воля — це те, що примушує тебе перемагати, коли розум твердить, що ти повержений.

Карлос Кастанеда

Стокгольм ледачо добував до кінця безсніжну зиму 2008-го року, ховаючи під молочним світлом ліхтарів і перламутровим сяйвом вітрин вічну нудьгу ідеального міста.

Швеція взимку — справжнє королівство темряви, що для мене, закоханого у сонце і літо, стало істинним кошмаром. Почварна пітьма таїлась у кожному закутку, вливалась, наче тягуча смола, у будинки, залишала незабутній слід сірості й журби на людських обличчях. Сонце щодня боязко видряпувалося з-під покривала горизонту, тишком-нишком прокрадалось над дахами будинків, зрідка визираючи над покрівлями, ніби фашист із засідки, а затим, ніби соромлячись чогось, хутко ховалося назад.

Після від’їзду Мігеля я завів собі трьох нових приятелів, з якими за кілька зимових місяців устиг добряче зблизитись. Звали їх Діма, Сергій та Семен (по-простому Дімон, Сєрьога і Сьома), усі були з колишніх радянських республік і навчалися разом зі мною в КТН. Дімон, вічно блідий хлопчина з гривою темного скуйовдженого волосся, приїхав з Білорусі і вже два роки старанно дзьобав моноліт науки, виборюючи право називатись Ph.D [17]. Його безкровне, постійно втомлене обличчя оживляли задумливі очі, виразно сині, наче два сапфіра на білій тарілці. При спробі в них заглянути у груди напливало нерозбірливе моторошне почуття, наче відлуння якогось давно забутого первісного страху. Сєрьога приперся з Карелії, у Стокгольмі тинявся майже рік, і на вигляд був типовим росіянином: худющим, світлоголовим, світлооким, зі стабільно кумедним, наче після перекинутої чарчини, виразом на обличчі. Сьома — безпардонний і опецькуватий, найбільший живчик з усіх трьох — теж був росіянином, однак уже більше десятка років жив на півдні Франції у крихітному містечку з немиловидною назвою По.

Суботніми вечорами наше славне товариство мало за звичку збиратись в одному чепурному барі в самому серці міста, історичному центрі шведської столиці, який городяни так і називають — Gamla stan[18]. Це чи не єдине місце у всьому Стокгольмі, де можна було забути про нікому непотрібні статті, конференції та звіти, і вдавати, що за вікном тебе чекає погоже сонячне небо, а не вогка чорнота, лиш зрідка приправлена сріблястим місячним сяйвом. Була в тому якась особлива романтика: старе місто, рафінований дух старовини, спресований у клубку вузеньких вулиць, і наші оглушливі пивні відрижки, які вульгарно розривають всепоглинаючу північну темряву.

Отак ми відбували один із типових для Швеції темних і сирих вечорів, неквапом сьорбаючи пиво в чепурненькому барі. Дімон щойно здійснив невдалу спробу пришвартуватись до барменші, шикарної брюнетки з надутою попою, запропонувавши їй разом сфотографуватися на тлі барної стійки. Взагалі-то, це я хотів до неї причалити, і я перший закинув ідею, але у Дімона був фотоапарат, і взагалі він підірваний на такі штуки. Однак смаглява дівуля, кокетливо стуливши нафарбовані губки, хльостко відшила його, навіть не повівши оком. Деморалізований поразкою Дімон почовгав назад до нашого утлого столика, і, щойно він примостився на стільці, я відчув, що мені щось замуляло справа під лопаткою, а потім різко засвербіло під лівим коліном. Я вже говорив, що не вірю у знаки та символи, але це, мабуть, точно був знак, бо тієї ж миті з моїх вуст мимохіть зірвалось:

— Які у кого плани на літо, пацани?

В Європі мандрівки — то звичне діло, і за два місяці наша ватага встигла пошвендяти по Швеції і навіть на тиждень вирядитися в Італію. На носі чекала ще одна, вже практично спланована подорож далеко на північ Норвегії.

Так от, розбурхані моїм питанням, хлопці заходились жваво обговорювати можливі варіанти, де можна було б влітку пошукати пригод на власні голови. Думки розійшлися: Сєрьога підмовляв три місяці нічого не їсти, на зекономлені гроші орендувати джип і влаштувати сафарі по Ісландії. Сьома хотів ще раз рвонути в Норвегію, але вже на південь, а Дімон, який недолюблював метушню, біганину і лазіння по скелях, пропонував не їсти лишень два місяці, ратуючи за спокійний відпочинок десь на південному узбережжі Іспанії. Ми мусили прийти до єдиного рішення, бо тільки так можна було максимально зменшити бюджет поїздки.

Я дослухався здебільшого мовчки, лише зрідка підкидаючи прискіпливі зауваження і мізкуючи над тим, чого так свербить під коліном, аж зненацька у мене перед очима наче блискавка шугнула, мене осінило: ось воно, рішення моєї проблеми! Можна рвонути у Мексику і без Мігеля, але удвох з кимось іншим! Не дарма ж розумні люди кажуть: одна голова — добре, а дві голови за дванадцять тисяч кілометрів на іншому континенті — то просто прекрасно! Мені потрібно вполювати компаньйона, міркував я, і Мексика тоді, вважай, у кишені!

Я глипнув на своїх товаришів, буркнув, що у мене є ліпша ідея, і, аби сильно не полохати їх, почав підступно і здалека:

— Колись у мене була Мрія, пацани…

Відтак я барвистими фарбами змалював свою давню пристрасть до Мексики, переповів про доленосну зустріч з Мігелем і нарешті про те, як мені не вдалось полетіти з ним до Мексики на Новий рік. Зрештою я перевів подих і випалив:

— Тому влітку я хочу поїхати в Мексику! Помандрувати автостопом…

На хвильку всі ущухли і витріщились на мене, наче я щойно не слова проказав, а дістав з-за пазухи допотопний тромбон і прохрюкав гімн Гондурасу.

— Ти ж не знаєш іспанської, - нарешті прошепотів