Читати книгу - "Ласкаво просимо в Щуроград"

— Думаю, саме так і було б. Навіщо їм зайві свідки?

А тим часом щури, не отримавши відповіді, знову кинулися в атаку.

— Зачекайте, — сказав я до пана Крупи. — Не кидайте пляшок. Ми надто неекономно їх використовуємо. Спробуймо ось як…

І я дротом скрутив пляшку разом з гранатою. Тепер пальне завдяки вибухові розбризкається на всі боки рівномірно, а не розтечеться плямою по землі, запалюючи зовсім малу територію. Так воно й сталося. Від першого ж вибуху десятки щурів розірвало на шмаття, скляні осколки розлетілися навсібіч, розтинаючи писки, животи і спини оторопілих тварин, а вогняні бризки спалахували на їхній щетині, пропікаючи шкури до живого м'яса, розтікаючись по тілу і змушуючи конати в жахливих муках.

Натиск щурів, проте, не ослаб. Навпаки, той, хто ними командував, очевидно, розумів, що тільки атака за атакою може досягти мети, адже зброї у нас не безмежна кількість і ми протриматися зможемо лише певний час. Який саме?

Повновода ріка щурів, здавалося, не матиме кінця. Вона наповзала сама на вогонь, лізла безстрашно у полум'я, гасячи його своїми тілами. Щури одне одному прокушували животи і кров'ю затоплювали вогонь. Чинили це в якомусь фанатичному сп'янінні, мабуть, не особливо тямлячи, що з ними діється, їхні вирячені, налиті кров'ю очі, роззявлені запінені пащеки мерехтіли в наших очах з такою швидкістю, що я почував уже легке запаморочення, як бува, коли дивишся з мосту на спінену річку. Перед очима тепер теж пінилася сіра з вогненними полисками ріка, вона ревіла, одчайно шипіла й цвиркала люттю.

Натиск був таким сильним, що ми змушені були пошпурити усі пляшки з пальним.

Видовище було моторошне — вздовж вулиці горіли паркани, а доки око сягало, брук був засіяний обвугленими скривавленими тілами щурів. Усе це разом із землею диміло й наповнювало повітря гидким смородом, від якого лускала голова, а в горлі починало дерти й шкребти. Неймовірна задуха оточила нас звідусюди. На щастя, полковник прихопив із собою баклагу вина і дав нам по ковтку. Ковток рятівної рідини — це крапля у жмені піску, але обридливий присмак у роті пропав, хоч і не втамувалася спрага.

Ми рухалися вперто й приречено, з якимсь отупінням, наче відбуваючи повинність, а за нами з підвалів і каналізацій виповзали усе нові й нові легіони щурячого війська. Ціною неймовірних зусиль нам таки вдалося відбити цю жахливу атаку, але сил своїх ми не розрахували і зараз почувалися втомлені і невпевнені, чи вдасться нам протриматися самим, без чиєїсь допомоги.

Нарешті вулиця вивела нас у парк.

— Прийшли, — сказав полковник, показуючи рукою на двоповерхову будівлю з колонами в стилі сталінського „репресансу“. — Це і є божевільня.

Зрозумівши мету нашого приходу, щури й зовсім осатаніли. Вони кинулися нам навперейми, обсіли кущі й почали спинатися на дерева.

— Тепер, коли ми рушимо попід деревами, щури почнуть стрибати нам на голови, — сказав полковник. — Коли ви їх підпалите, вони намагатимуться скочити на візок. Дивіться, щоб ми не злетіли в повітря.

Щури лізли й лізли на дерева з дивовижним завзяттям. Там уже місця живого не було, а вони все лізли.

Спочатку я пустив полум'я по землі й підпалив суху траву, а тоді проїхався по стовбурах. Чотири яскраві смолоскипи, обліплені щурами, вдарили у небо. Палахкочучі тварини почали осипатися, наче горіхи.

Коли на цих деревах не зосталося жодного щура, я за кілька метрів підпалив ще чотири дерева. Так крок за кроком ми наближалися до божевільні, залишаючи позаду вогонь і спустошення. Ми їх обхитрували і не пішли з візком попід палаючими деревами.

Обабіч нашого шляху тяглися кущі букшпану і, підпаливши їх, я створив дві довгі стіни вогню, подолати які щури були не в силі, їм залишалося або й надалі спинатися на дерева, або атакувати нас у вузькому коридорі алеї. Та ці останні нам були не страшні.

Добившись до самої будівлі, ми вирішили з полковником зайти досередини з тим, що пан Крупа і дівчина охоронятимуть вхід.

Уся трава, кущі й дерева на підступах до будинку продовжували горіти і, поки вони не згаснуть, щури навряд чи поткнуться сюди.

Полковник штовхнув плечем двері, і ми зайшли до будинку. Кілька щурів чкурнуло з-під ніг.

У кінці коридору з'явився якийсь чоловік у білім халаті.

— Куди ви?! — замахав руками. — Сюди не можна. Тут хворі!

— Нам можна! — відрізав полковник. — Ви хто?

— Я директор.

— Тут є щури?

— Є.

— Багато?

— Може, з півсотні…

— А хто з лікарів?

— Нема нікого. Сьогодні неділя… Що ви надумали? Це ви вчинили пожежу?

— А хто ж іще? Чоловіче! Надворі революція, а ви тут сидите у своєму щурячому кублі і нічого не знаєте. Давайте випускайте в'язнів!

— Яких в'язнів? Це лікарня, а не в'язниця! — обурився лікар.

— Он як! Справжня лікарня? — підморгнув мені полковник. — Ну що ж, шановний лікарю… тоді випустіть хворих.

— Як ви можете таке говорити? Це тяжкохворі люди! Їх у жодному випадку не можна випускати, вони абсолютно себе не контролюють! Зрештою, я за них відповідаю…

Мені раптом зробилося його шкода. Жалюгідний тип. Але він просто сумлінно виконує свою роботу. Йому сказано „не можна“, він і нам каже „не можна“. Але в нас ситуація теж не з веселих. Якщо не здобудемо підкріплення — нам капут.

— Ви не можете від мене жадати того, за що я потім накладу головою.

— Ви хочете сказати, що серед хворих нема жодного при здоровому глузді?

— Жодного. Тут самі божевільні. До того ж у дуже важкому стані.

— І нема тут примусово лікованих?

— Як ви можете підозрювати нас, лікарів у такому злочині?

— Я підозрюю не вас особисто, а тих, хто вами керує.

— Не знаю, що ви маєте на увазі. У моїй лікарні завше був порядок.

— Але я вам не вірю, — сказав твердо полковник, наставивши цівку автомата лікареві в живіт. — Негайно повідчиняйте палати.

— Можете в мене стріляти! Яка мені різниця, чи загинути від вашої руки, чи потім від їхньої?!

Його рішучість не могла не викликати подиву, і я таки повірив йому, хоч це було й не вельми приємно. Проте полковник мав, очевидно, свою думку й не менш рішуче поклав палець на цингель:

— Рахую до трьох… Якщо не відімкнете палати, зроблю з вас решето. А потім витягну з