Читати книгу - "Іван і Чорна Пантера"

з якого був не гірший, навіть ліпший за той, що відкривався з вікна Кройбергового величезного кабінету. Праворуч із вікна Роуза вимальовувалася перспектива на океан. Йому було приємно, що в нього ліпший краєвид, ніж у шефа. Він любив вдивлятися у синю незмірну далечінь і уявляти, як він летить над нею — великий і невагомий, схожий на птаха. Птаха, що може перелетіти цей океан.

Він згадав, скільки коштувало переконати Кройберга придбати офіс саме в цьому місці. Так, це коштувало недешево. Але яке враження справляє такий кабінет з такою просторовою перспективою на відвідувачів, на цих зарозумілих зірок і зірочок та їхніх адвокатів, які навідуються, а часом і вриваються до шефового кабінету. Чи до нього, Натана. Те, що вони бачать у вікні, теж справляє належне враження. І частенько, якщо не пропадає бажання судитися, то різко зменшується апетит у розмірі судового позову. Ніхто, звісно, не знає, що тут лише чотири такі кабінети — головного редактора, приймальня, Роуза і ще один, куди тимчасово переїжджає автор чергової скандальної публікації. Решта ж редакції розміщується у двох не вельми просторих кімнатах на 307-й вулиці. Але про це й не варто знати.

Ще дорогою до свого кабінету Натан Роуз відчув дивний шум у вухах і водночас поколювання в скронях. Ні, наче й не в скронях, а… дивне відчуття — біль навіть ішов ззовні, він відчув, що ось-ось кілька тонких, але гострих голок готові торкнутися його шкіри, пробити її і почати шматувати тіло. А у вухах… Ні, не у вухах шуміло, а він вловлював віддалений, ледь вловимий шум вітру, але це був потужний сильний вітер, який народився десь далеко і ставав дедалі сильнішим, з кожною миттю, з кожною секундою.

«Що ж це таке?» — подумав Роуз.

Він дістав з кишені ключі, став відмикати кабінет. І раптом почув за спиною чийсь тихий шепіт:

— Не йди, не йди туди.

Натан озирнувся. На майданчику з трьома дверима нікого не було. Його двері майже поруч із тими, що ведуть до приймальні. Втім, майданчик вузький і створює ілюзію коридору. За дверима до цього майданчика їхнього офісу справді довгий коридор. Може, голос долинав звідти? Ні, наче шептали поруч.

«Я просто перевтомився», — подумав Натан.

Раптом він зауважив, що його пальці дрібно тремтять. І що ще сильніше наростає шум вітру. Він десь там, за прозорими, скляними стінами його кабінету. Перш ніж відчинити двері, він чомусь трохи повагався. Немов боявся когось побачити — там, за дверима, у його кабінеті.

«Дурня», — подумав і рішуче штовхнув двері.

У кабінеті, звісно, нікого не було. Нікому було тут і сховатися у його кабінеті, з вікном на всю стіну і з великим довгим столом та маленьким столиком у кутку, двома шкіряними кріслами біля стола і меншими кріслами біля столика.

Наступної миті, на півдорозі до свого столу, на якому лежав ноутбук і папка з паперами, голки, що летіли до скронь (тепер він знав — летіли), досягли його бідної голови і пронизали шкіру. Біль був такий гострий і раптовий, що Натан мимоволі зойкнув, потім вилаявся. Мацнув руками. Ніяких голок на було, але на пальцях він відчув щось рідке і липке. Він відсмикнув пальці, підніс їх перед очі й отетерів — на пальцях була кров.

— Що це? — запитання задав наче не він, а хтось його зляканим голосом. — Дідько візьми, що це?

Він заточився, вхопився за стола. За вікном навально наростав шум вітру. Натан поглянув у вікно. Зліва, як завжди, височіють хмарочоси, справа відкривається знаменитий краєвид на затоку, яка виходить в океан.

І раптом він побачив, як змінюється цей краєвид перед його очима. Океан почав кудись відступати. Він мовби згортався на його очах.

Сувій океану підкочувався до берега. Так згортають килим. Але за сувоєм була порожнеча. Чорна пустка до самого обрію. Втім, і обрій був такою ж порожнечею, там, вдалині нічого не було.

«Дивне відчуття, — подумав Роуз. — Дивне? Що ж це таке діється зі мною?»

Враз із тієї чорної порожнечі почали виростати ще дивніші обриси якоїсь місцевості. Наче… Наче африканська савана. Він бачив простір, укритий де-не-де деревами, а в основному великою травою, по якій бродили дикі звірі — леви, зебри, антилопи, носороги, слони. Саме так — бродили, геть перемішані, не чіпали одне одного, утворювали дивну мішанину звірячих тіл. Натан подумав, що він, певне, божеволіє. Але чому, чому? Щойно ж вони з головним редактором нормально говорили. Розмовляли цілком логічно.

«Дурня це все, — подумав Натан Роуз. — Дурня і вияв моєї абсурдності й абсурдності цього світу. Все дурня — те, чим я займався до цього часу, чим жив. Я хочу туди, в савану, до цих звірів, на природу. На дику природу, туди, де нема всієї цієї фальші, гонитви за дурними, нікому не потрібними сенсаціями».

Натан Роуз ішов до вікна, простягнувши руки. Серце його співало. Очі світилися радістю. З таким серцем і очима він підійшов до вікна, розчинив його. Савана, леви, жирафи, носороги і великі птахи, що ширяли над ними, були зовсім поруч. Натан заліз на підвіконня, розпростер руки і став схожим теж на великого птаха. Так він і полетів, правда, не вгору чи над саваною, а вниз, доки не вдарився з усього розгону об асфальт нью-йоркської авеню.

III. Іван

Кукурічки — село невеличке. Проте, окрім трьох барів і крамниці, воно мало ще й свою неповну середню школу, в якій навчалося аж сімдесят два учні з Кукурічок і сусідніх Заточинців, ще меншого села, ніж Кукурічки. Одного разу до тієї школи і прийшов Іван. Він стояв перед шкільним порогом, точніше посеред подвір’я, і боявся ступити крок далі. Закінчився урок, діти повибігали на подвір’я, здивовано дивилися на нерухомого дядька. Декотрі показували пальцями, мавпували, а один хлопчисько покрутив пальцем біля скроні. Іван стояв і мовчав, тільки кліпав очима й ворушив губами. Вибігали меншенькі — першачки і другачки — одна дівчинка гукнула щось до своїх подружок. Вони стали в коло, взялися за руки й почали танцювати довкола Івана, виспівуючи пісеньку.

«Майбуть, вони вважають мене деревом, — подумав Іван. — Може, ялинкою?»

Він розставив руки, аби й справді здаватися схожим на дерево. Навіть помахав руками, мов гілками.

Запекли ми коровай,

Запекли великий,

Кого хочеш — вибирай:

Зайця або дзіка,[2] —

співали діти, танцюючи довкола Івана. Та тут зі школи вийшла прибиральниця Настя. Вчителька математики Софія Петрівна побачила через вікно дивного чоловіка — здається, один