Читати книгу - "Маруся"

Поїхав по Олексу батько, горбулівський дяк Тимофій Соколовський, разом із дочкою Сашею. Вона сама напросилася, хоч і страшно було, але знала, що так татові буде легше. Возив колись її Лесик до Радомишля, тепер вона його повезе, тільки не бричкою, а на санях, запряжених парою тих-таки стаєнних коненят.

Олекса лежав під перилами мосту роздягнений до білизни, хтось поживився його буркою, черкескою, білою шаблею й козацькою шапкою з червоним шликом. Він був зовсім не схожий на себе — чуже обмерзле лице із заледенілими повіками вже втратило навіть маску смерті. Біляве волосся покострубатіло, шия зчорніла, спідня сорочка на грудях була бура від крові.

— Хіба це Лесик, тату? — спитала Саша.

— Лесик на небі, — сказав Тимофій Соколовський. — А це його прах.

Він сам узяв на руки закоцюбле синове тіло й поклав на сани.

Довго їхали мовчки. Саша думала, що треба оплакати брата, але горло закам’яніло, в очах було сухо й порожньо. Може, тому вона пізно помітила, що їдуть вони не тією дорогою, якою їхали до Коростишева. Перед Кам’яним Бродом старий Соколовський повернув на Кайтанівку.

— Тату, — сказала Саша. — Ми ж не туди поїхали.

— Туди, — відповів батько.

Далі старий узяв попід лісом на Пилиповичі.

— Поховаємо Олексія так, щоб ніхто не знав де, — сказав він. — Є тут свої люди. Поможуть викопати яму. Земля мерзла.

— Лесика ждуть удома, — сказала Саша.

— Нічо’, менше буде плачу. А ти ось візьми, бо я забуду. — Він дістав із торби в передку саней жовту свічку. — Перед тим, як опустимо в яму, даси йому в руки громніцу[8].

Саша взяла свічку, і раптом її аж підкинуло.

— Тату, дивіться!

Старий озирнувся і не повірив очам.

Їх доганяв білий кінь.

4

Маруся сказала, що до походу на Київ вона може виставити тисячу козаків — триста кінних і сімсот піших.

— То у вас ціла бригада? — здивувався Осип Станімір.

— Бригада імені Дмитра Соколовського, — сказала Маруся. — Маємо кулемети й батарею гармат.

Вони сиділи у штабі, який розміщався в хаті того священика, що помахав Марусі рукою. Ще надійшли команданти 1-го й 3-го куренів — поручники Антон Тарнавський і Данило Бізанц. Старшини слухали Марусю, час від часу перезиркуючись між собою і зводячи вгору брови. Їх тішили триста кінних — у галичан з кіннотою було сутужно, — і менше радували сімсот піших. Вони вже трохи побачили повстанців, котрі воювали незгірше за вишколених вояків, але важко надавалися до «кооперації» з регулярними частинами. Особливо, коли бої розгорталися вздовж залізниць і треба було швидко вагонуватися до потягів. Повстанці неохоче відривалися від своїх гнізд.

— Ви ще не знаєте нашу піхоту, — сказала Маруся. — Мої козаки, як роззуються, то біжать собачою риссю так само швидко, як коні. А хто не встигає, той хапається за стремено верхівця і мчить поряд із ним.

Старшини знов перезирнулися і ще вище скинули бровами.

— Не вірите? — Маруся звузила свої східні, ніби трішки підпухлі, очі й подивилася на поручника Гірняка. — У нас є козак, який воює тільки босий.

— Характерник? — спитав Данило Бізанц.

— Чаклун, — сказала Маруся, і в її погляді промайнув такий дивний полиск, наче вона й сама була чаклункою.

Може, тому Маруся й стала отаманом, подумав Мирон Гірняк. Інакше як пояснити, що під руку цього дівчати стало тисяча козаків? Хоча що тут пояснювати? Він, поручник Гірняк, теж підкорився б їй залюбки.

— А ваші гармаші так само прудкі? — поцікавився Данило Бізанц.

Маруся вловила його іронію, але не взяла до серця.

— Маємо дві польові тридюймові гармати. І дві гаубиці, тільки вони заховані в Тетереві.

— У річці? — здивувався Данило Бізанц.

— А що? Змащені гармати добре зберігаються у воді. А чи прудкі наші гармаші? Побачите. Коли летять через поле, то гарматки стрибають, як жаби.

— І влучно б’ють? — допитувався Бізанц.

— Ще й як! Але головне не в тому, куди поціляють гармати.

— А в чому?

— У тому, що вони піднімають дух козаків.

— І залякують ворога, — додав поручник Тарнавський. — Влучив не влучив, а страху наженеш.

— Золотоверхий Київ не годиться обстрілювати з гармат, — сказав Данило Бізанц. — Не можна руйнувати храм, навіть якщо там ховається ворог.

У поході на Київ галичани вбачали щось надприродне. Узяти столицю для них важило більше за всякий тріумф. Посідання Києва для них означало повернення віри, а може, й самого Бога.

— Ні, — сказала Маруся. — Ви помиляєтесь.

— У чому? — спитав Данило Бізанц.

— Ворога треба нищити скрізь. Руїни храму іноді святіші за його первісну досконалість.

— Перепрошую, — Станімір торкнувся правого вуса. — А скільки вам, ясна пані, років?

— Двадцять, — не змигнувши оком, сказала Маруся.

Старшини знов перезирнулися, повівши усміхненими бровами.

— А показуєте на молодшу! — сказав Станімір.

— Я вродилася на молодий місяць.

Радше на сонце, подумав Мирон Гірняк. Тільки молоде весняне сонце могло подарувати таку золоту косу. І веснянки, і родимку над кутиком вуст, і магічний блиск очей. Не чаклунський, а синьо-гарячий тривожний блиск.

— Давайте до справи, панове! — сказала Маруся. — Ми ж не на прощу йдемо до Києва, правда ж?

Та саме тоді, коли Осип Станімір розгорнув на столі мапу, прискакав вістовий і передав новий наказ корпусного начштабу отамана[9] Льобковіца. Галичани мусили вдосвіта завагонуватися в Житомирі й залізницею вирушати на Київ через Козятин, а Марусі дозволялося приєднатися до них біля Фастова — і то лише з кінним загоном.

Марусі… дозволялося… — скептично всміхнувся поручник Гірняк. У них що — сім п’ятниць на тиждень?

Марусю наказ не засмутив.

— Ми там будемо швидше за вас, — сказала вона і, дзенькнувши острогами, підвелася з-за столу.

Сотникові Станіміру, видно, ще не хотілось прощатися, бо він запитав:

— А чому ваша бригада назвалася ім’ям Дмитра Соколовського?

5

Дмитро узяв собі за вину, що так необачно загинув Олекса.

Не знав усієї правди. Довго ходив мовчазний, нічого не чув, нікого не бачив.