Читати книгу - "Відлуння: від загиблого діда до померлого"

потім придбав баржу. Оскар був чудовим спеціалістом з договірного права. І всі правочини з нерухомим майном були його пристрастю. Я не можу сказати, що дуже зраділа від звістки про те, що Дерек переїжджає жити до Берліна, якщо чесно, то я була розгублена. Бо зрозуміла, що він переїжджає не до мене. І не через мене. Йому запропонували вигідний науковий грант. Він почав шукати квартиру, знайшов її та жив там більше року. Він жив там сам, на відміну від Оскара, ніколи не запрошуючи мене з’їхатися. Весь цей час ми зустрічалися, я вважала його своїм коханим, він наче не мав нічого проти. А згодом Дерек купив баржу та усамітнився на ній. Від гранту він відмовився, бо не хотів більше займатися юриспруденцією. Власне, з баржі все і почалося. «Баржа та вода змінили мою свідомість». Я зберегла цю смс, вона досі знаходиться в архіві мого мобільного телефону. Я нічого не розуміла. І тоді, і зараз. Хоча намагаюся. Своїм баржуванням він дав мені зрозуміти, що не бачить зі мною спільного теперішнього та майбутнього.

Спочатку він зникав на місяць. Десь плавав. Рибалив. Думав. Інколи надсилав мені смс та електронні листи. І ніколи не відповідав на мої. Тобто він говорив та писав тільки те, що хотів сам. А не те, що цікавило мене і що хотіла чути я. Потім він почав зникати на триваліші терміни. Дерек не відписував, і я божеволіла. Не тому, що я думала, наче з ним щось скоїлося, ні. Звичайно, що думала і про це, але частіше я думала про те, що це – все. Не жарт. Він мене кидає. Я змінювала свої маршрути, щоб обов’язково проїжджати повз місця, де він причалював. Я втрачала кілограми та глузд. Щотижня ходила здавати кров, думала, чим більше її віддам, тим швидше позбавлюся цього вірусу кохання. Здавати кров мені заборонили. І сказали, якщо ще раз мене тут побачать, повідомлять у відповідні психологічні та соціальні служби.

Може скластися враження, що Дерек втомився від впорядкованого правничого життя і вирішив трохи пожити природником, себто людиною, яку годує тільки риба, яку вона виловлює, смажить або продає. Я дуже хвилювалася. Бо не знала, навіщо він так живе? Потім дізналася про те, що він живе чудово, ні в чому звичному собі не відмовляючи, на відсотки від цінних паперів, а також за рахунок орендної плати за свою віденську квартиру. Сказала мені про це його теперішня дівчина, я так довго переконувала себе в тому, що вона тимчасове явище, що і зараз мені важко повірити у зворотне. Її звуть Наташа Ченські. Вона з Кракова. В Берліні живе забагато іноземців.

Звичайно, вся моя родина була знайома з Дереком. Він ніколи цього не прагнув, утім, як і я. Але судячи із вдач матері, батька та Манфреда, не кажучи вже про Троля, уникнути цього знайомства було неможливо. Коли я їздила до Дерека у Відень, батько не особливо хвилювався з приводу того, що в мене з’явилася нова симпатія. Спочатку він думав, що я відвідую оперні прем’єри, і навіть хизувався мною перед приятелями. На думку батька, це було правильним використанням коштів. «Інтелігентним та розвиваючим». Потім він вирішив, що я фанатію від творчості Густава Клімта. Творчість видатного австрійського маляра батько, з невідомих мені причин, вважав лесбійською (можливо, в цьому винні назви його картин – «Юнки», «Сафо», «Подруги», це можна було сприймати навіть не як другорядний доказ, а в певних випадках – як прямий), але не заперечував того, що Клімт – великий та серйозний митець. Взагалі до лесбійства мій батько ставився поблажливіше, ніж до гомосексуалізму, тому, якби я виявилася лесбійкою, він перебував би у розгубленому стані кілька днів, але потім відійшов би і навіть притиснув би мене до грудей, я впевнена, а от у випадку раптового гомосексуалізму Манфреда – тоді батько влаштував би трагічну виставу за всіма канонами і, можливо, з чиєюсь смертю у фіналі.

Нарешті, коли листівки від Дерека почали приходити щотижня, а він сам почав навідуватися до Берліна, батько усвідомив, що в мене у Відні хтось є. Тато поводився цілком спокійно, хоча я бачила, що йому було цікаво, ким він є, мій віденський обранець. Але я ніколи не зізнавалася в тому, що Дерек є правником. «Екскурсійне, опереткове кохання», – саме так він визначив Дерека. Він навіть не бурчав на мене через те, що я кинула Оскара. Батько поважав мій вибір.

Його спокій кудись зник, коли Дерек прибув до Берліна і почав облаштовуватися. Хоча, ні, не так. Батько оскаженів, коли дізнався, що Дерек – правник. Якби Дерек був менеджером чи аналітиком, або навіть будівельником, садівником, або покоївкою, батько це сприйняв би набагато спокійніше. «Це ти його сюди привезла, Марто? Університет направду збирається оплачувати його забаганки? Та кого в Берліні можуть цікавити думки представника шахрайської віденської школи права? Абсурд», – висловився він. У батька було складне ставлення до віденських правників. Про це знали всі люди з його найближчого оточення. Батько любив Відень. Він цінував віденський вальс, стільці, каву, булочки та сосиски. Він любив віденські бали та оперу. Він захоплювався музикою Штрауса, Шуберта, Моцарта, Бетховена та Гайдна. Незважаючи на лесбійство картин Клімта, зрештою, батько поважав і його. Він напевне стрибав би до стелі, якби я закохалася у віденського кондитера чи співака. Але я закохалася у віденського правника. Це прирівнювалося до катастрофи.

Коли батько чув, як хтось заговорював про віденську юридичну школу, він починав терти великим пальцем об вказівний. А робив він так лише у стані підвищеного роздратування. «Віденська правнича школа? – перепитував він пошепки. – Це ви що маєте на увазі?» Звичайно, в 90% випадків йому відповідали, що мають на увазі фундатора конституційного судочинства Ханса Кельзена[1]. Після цього батька неможливо було зупинити. Він розправляв плечі, тертя пальцями виглядало вже геть непристойним, а батько починав, наче оперну партію, свою промову. Чітко по нотах. Де вище, де нижче, де маленькими та загостреними дрібними словами, де розтягуючи певні літери, коли навіть приголосна набувала звучання голосної. Це було жахливо і гарно водночас. Він повідомляв, що Кельзен випадково народився у Відні і це ще не факт, що він там народився, цього начебто ніхто не знає напевне! Ніхто не довів. Всіх інших віденських правників, на ідеях яких і базується «вся їхня неприродна, абсурдна віденська юридична школа», він змальовував як збоченців та поплічників Зигмунда Фройда, які пояснюють саму наявність права виключно через секс! «Право вони