Читати книгу - "Лагідний янгол смерті"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Цієї ночі мені не судилося виспатися на робочому місці. Спочатку посеред якогось бойовика задзвонив телефон. Я зняв слухавку, але почув у ній лише чиєсь хрипке дихання. На жарт це не було схоже, і тому я терпляче допитувався: «Алло!»
— Зачини двері! — пролунав незвично хрипкий голос Грищенка. — Підіпри їх чимось...
— Та вони ж зачинені! — сказав я, озираючись на важкі металеві двері, замкнені на два засуви.
Грищенко поклав слухавку на важіль, навіть не попрощавшись. Я зробив так само і далі дивився в маленький чорно-білий екран, на якому щойно злі бандити розстріляли з автомата одного доброго і на його білій сорочці проступили плями чорної крові.
Коли фільм закінчився, я згадав про недавній телефонний дзвінок і уважно оглянув склад. Вікон тут не було, тому в будь-якому разі двері були єдиною ланкою, через яку могли сюди вломитися непрохані гості. Але двері ці були «складськими» ще з радянських часів, коли в країні на душу населення припадало не менше тонни товстого заліза. Щоб ззовні її проламати, довелося би підігнати танк. По стелі вилася жерстяна кишка вентиляційної системи, що ховалася в стіну. Кишка була товстою, й подеколи по ній бігали пацюки, використовуючи її як перехід до інших приміщень. Одного пацюка вистачало, щоб глухий гуркіт примушував вібрувати повітря. Картонні ящики, поставлені в декілька рядів один на одного, підпирали цю кишку знизу, тож пацюкам нескладно було, видершись по картону, пролазити в отвори вентиляційної системи.
Але цієї миті на складі було тихо, і єдиний побачений мною сьогодні пацюк пробіг по підлозі ледве не навшпиньки — нечутно та ліниво.
Я поклацав перемикачем програм і потрапив на середину якогось фільму про каратистів. Втупився в екран і вирішив, що на сьогодні з мене досить і півтора фільму перед сном.
Знову задзеленчав телефон.
— Алло? — прозвучав жіночий голос. — Віктора Івановича можна?
— Ви помилилися, — спокійно відповів я, не відвівши погляду від бійки на екрані.
— Ну, а кого можна? — весело запитала жінка.
— Це що, жарт?
— Ти, слухай! — різко та несподівано пролунав із слухавки чоловічий голос. — Мені пофіг, як там тебе звати... Хочеш жити — відчиняй свої двері й вшивайся звідси короткими перебіжками. Допетрав?
Інстинктивно я кинув слухавку на телефон і відразу вимкнув телевізор. Тиша, що раптом запанувала, допомогла мені впорядкувати думки. Я збагнув, що дзвінок Грищенка не був безпричинним. Щось відбувалося там, за межами складу. Але доки я був усередині — боятися мені не було чого.
Проте я налякався. Якось навіть мені самому здалося дивним, що от минулої ночі мене вдарили на цвинтарі лопатою по голові, та й узагалі — чим я займався? Розривав могилу, хоча й чужими руками. І не боявся. А тут — зовсім інша реальність. І ось — я сиджу, як у фортеці, але боюся.
Я стенув плечима. Знову прислухався — було тихо.
За п'ять хвилин знову задзеленчав телефон. Я підняв слухавку і без розмови поклав її на місце.
Телефон знову задзеленчав.
Цього разу я підніс слухавку до вуха.
— Колю!.. Ти? — прохрипів Грищенко.
— Звісно.. Що відбувається?
— Ти не відчиняй нікому! Це покидьки!.. Я зранку під'їду! До побачення.
І знову короткі гудки.
Я поклав слухавку на стіл. Подумав, що цієї ночі телефонних розмов із мене вже досить.
Коли я дрімав, лежачи на виставлених у рядок стільцях, хтось почав грюкати у двері. Наполегливо і голосно.
Я лежав нерухомо на спині, весь напружений. Лежав і чекав на тишу. Вона настала хвилин за двадцять. Але до ранку я так і не заснув.
По восьмій я почувався вкрай розбитим після безсонної ночі й нервових потрясінь, тож запарив чай і увімкнув телевізор. Усі свої дії я здійснював дуже обережно й тихо, дослухаючись воднораз до кожного звуку, що долинав із вулиці. Щоправда, всередину складу дитячого харчування просочувалося небагато звуків. Було чутно машини, що проїжджали повз. Потім одна з них під'їхала і затихла десь поруч — здається, за стіною був іще один склад, а ось що розташувалося на верхніх поверхах цієї будівлі — я не знав.
Я пив чай і чекав, коли прийде дев'ята година — час, коли звичайно приходив Грищенко. Невдовзі дев'ята прийшла. По телевізору показували рекламу зубної пасти, і я його вимкнув, наче це могло пришвидшити плин часу.
Але Грищенка не було. Я подивився на різні папірці, притиснуті пластом прозорого плексигласу до поверхні канцелярського столу — візитки, якась накладна. Тут-таки був аркуш із телефонами нічних охоронців, включно зі мною, під ним — номер самого Грищенка. Я подзвонив йому, але на тому кінці дроту ніхто не брав слухавки.
О десятій я почувався дуже незатишно. Пройшовся кілька разів складом, окидаючи поглядом ці картонні ящики. Задумався про нічну суєту, через яку зараз боліла голова. У чому полягає причина, щоб сюди ломитися? Невже комусь потрібне прострочене дитяче харчування?
Я підійшов до одного неповного штабеля і зняв верхній картонний ящик на підлогу. Трохи повагавшись, роздер клейку стрічку, якою він був запечатаний по шву верхньої кришки, й зазирнув досередини. У ящику лежали жерстяні банки з синіми наклейками, на яких безтурботно й навіть дещо дурнувато посміхався якийсь іноземний малюк. Я взяв одну з них до рук, струсив. Почув важкий рух уверх-вниз якоїсь схожої на борошно маси — бляшанка була неповною, але в цьому нічого особливого не вбачалося.
З бляшанкою в руках я повернувся до столу і знов увімкнув у розетку електрочайник. Ще раз пробіг очима наклейку, аби переконатися, що в бляшанці — дитяча молочна суміш. Закортіло випити кави з молоком. Розчинна кава в мене була, а тепер з'явилося і сухе молоко, тож виконати бажання виявилося цілком реально.
Я відкупорив банку, насипав звідти у чашку порошку біло-жовтого кольору, тоді додав ложку «Нескафе» і залив усе окропом.
Зробив кілька ковтків, й на душі відразу стало легше — і втома кудись зникла, і настрій поліпшився. Такої кави з молоком я ще жодного разу не куштував, і миттю виникла дещо злочинна думка — захопити додому кілька баночок цієї дитячої суміші. Може, для дітей вона й прострочена, але для кави вона годилася цілком і повністю.
Після цієї чашки кави я знову приліг на стільцях, виставлених рядком, не думаючи більше ні про нічний випадок, ні про Грищенка, який досі не з'явився. Мене охопило відчуття польоту, і вже за кілька хвилин я мчав
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лагідний янгол смерті», після закриття браузера.