Читати книгу - "Графиня"

Ніна, вже двічі розлучена молодичка, що часом спромагалася стосовно мене як потенційного третього чоловіка на вимучену грайливість, автора телеграми не пам’ятала, бо то була не її зміна. Все ж я докопався, що того дня приймала телеграми племінниця моєї колишньої хазяйки і коханки, а тепер просто сусідки, Мирося. То було худюще занудне дівчисько, чиясь майбутня заплакана доля, яке часом приходило до тітки і наносило абсолютно непотрібні візити мені. Сенс тих відвідин старого холостяка, яким я був давно і безнадійно, зводився до випитування про техніку моєї роботи, чим я пишу, як та коли змішую фарби і «що ще збираюся намалювати». Це розпитування повторювалося з візиту на візит, з місяця в місяць, із року в рік і перетворювалося на нудний і начеб обов’язковий ритуал. З часом я, аби спекатися тих дурних розпитувань, став питати Миросю, коли вона нарешті вийде заміж. Думав, що, може, хоч така моя підступність відіб’є бажання до дивної ритуальності, але вже другого чи третього разу отримав по писку.

— Коли ви мене візьмете за дружину, — відрізала Мирося.

«Як рак свисне», — мав би сказати я, але оскільки вже був провінційним інтелігентом у першому поколінні, то стримався, удавши, що не зрозумів її жарту.

— А ти би хотіла? — спитав я наступного разу.

— А чом би й ні? — нахабно вищирила дрібні зубенята Мирося.

— Я старий та підтоптаний, — сказав я.

— Не такий вже й старий, як прикидаєтеся, — заперечила Мирося.

— І непрактичний, — підкинув я аргумент.

— А я б ваші картини продавала, — сказала Мирося, і я зрозумів, із якимось навіть відтінком жаху, що вона щиро вірить у це та вважає мене неабияким художником.

Як своєрідну помсту за її слова я став дарувати їй свої пейзажі, і десь за років два Мирося стала власником чи не найбільшої колекції моїх творінь. Чи мала вона до мене почуття — не знаю. Навряд. Швидше щось легке, ледве відчутне, тихий зойк, а ще швидше — шепіт самотності, що гнав її до мене, точніше, підштовхував, спиняючи біля останньої межі спокуси.

Я спочатку хотів тупцяти на другий куток міста, де жила Мирося, але передумав. Наша гра могла тоді перейти у нову якість, а я цього не хотів, бо мав підозру, що Мирося таки має щодо мене якісь надії. Наче полководець на підхід прихованого резерву, про який відомо йому одному.

Наступного дня я побачив Миросю наквацяну, зодягнуту в барвисте плаття з відкритими руками. Чи не сказала їй напарниця про мій прихід і дивне розпитування?

— Таки прийшли ви до мене, — сказала вона з непідробною радістю.

Я зітхнув і розвів руками. Цей жест призначався швидше мені самому.

Мирося пам’ятала, авжеж, пам’ятала того чоловіка, що відбивав мені телеграму. Вона вельми здивувалася («Я навіть здивувалася», — сказала Мирося) з її чудернацького змісту.

— Але я нікому не сказала, — вона нахилилася до мене, і, Боже мій, я вперше почув саме від Миросі запах дорогих духів. — Нікому. — І по-змовницьки підморгнула.

Мирося добре запам’ятала автора телеграми, детально описала його. Підтвердила, що то був незнайомець. Отримавши той детальний опис, я нахмурився. Щось він нагадував мені, когось нагадував, начеб незнайомого, але баченого. І враз я здригнувся. То ж був портрет чоловіка, який там, на стежці від моря, жбурляв у мене каміння. Такий собі обірванець із пласким лицем, з великою бородавкою на лівій щоці, з вищиреними по-кінськи зубами. Мирося мала на диво добру, просто таки фотографічну пам’ять. Але як цей тип міг опинитися тиждень тому в Густому Лузі, коли того ж дня, ну, нехай вранці наступного, я бачив його на гірській стежці поблизу пансіонату?

— Ти впевнена, що він дав мені телеграму саме того дня? — спитав я якомога грізніше.

Мирося враз, зі швидкістю блискавки, зів’яла і злякано опустила очі.

— Кажи! — вже гаркнув я.

— Ой, Платоне Васильовичу, я винна, винна, винна, — заторохтіла вона. — Він попросив мене, попросив мене, мені було… мені було…

— Тобі було просто цікаво, — здогадався я.

— Ні, не тільки, не тільки… Ой Господи, що ж я наробила…

Мирося забилася в істериці. Довго й нудно, з допомогою її напарниці по зміні Алевтини (вона приймала абонплату), вродливішої і до того ж давно заміжньої, я заспокоював Миросю, відпоював водою і мусив зрештою вести до кав’ярні на сік. Це вже було після того, як я дізнався, що той чоловік попросив Миросю відіслати телеграму такого-то дня і числа. А сам приходив на тиждень раніше.

— Я зробила вам недобре?

Що я міг відповісти на ці слова? Заспокоювати, обуритися, ляснути по щоці?

— Ти зробила, як і належить, — сказав я.

— Він мені… Він мені дав аж сто гривень, — зізналася Мирося.

— Ого, — сказав я. — То ти стала відразу багачкою. Може, поділишся?

Здається, Мирося сприйняла мої слова за щиру монету.

— Я вже їх розтратила. Купила Віталикові ранця до школи.

Віталик був її молодшим братом, такий же невродливий, ще більш цибатий, але, на відміну від сестри, заглиблений у себе.

— І ще я купила собі… Собі… Духи… Навіть трохи довелося докладати.

— Заспокойся, — попросив я. — Ти ні в чому не винна.

— Ви справді так вважаєте?

— Авжеж. Втри сльози, — сказав я цілком щиро.

Не треба було мати багато олії в голові, аби збагнути, що я опинився в центрі якоїсь афери. Хтось виштовхнув мене з пансіонату, використавши того дурника (чи такого вже дурника?), спровокувавши мене на цю ганебну втечу. Але чому я піддався? Не вже я внутрішньо був готовий до приходу тієї телеграми? Але хто міг про те знати?

Я подумки повернувся в Крим. Інга? Ні, неможливо було так розіграти мене. Неможливо було й уявити таку підлість з її боку. Тоді хто? Її колишній коханець? Той, якого я зустрів тоді в лісі? Чи хтось інший, мені незнаний?

«Я ніколи не розгадаю цієї загадки», — подумав я.

— Ви справді не…

— Ти вже про це питала, — перервав я. — Витри сльози, бо геть розмазала туш. Ні, краще вмийся.

Хвилин за десять, дорогою до бару, я дізнався про приємну для мене новину. Ще якийсь чоловік ходив по містечку продавати товар (ну всілякі там бритви, леза, масажери), побачив у Миросі мої картини і купив одну з них, на якій був зображений старий ясен. Той самий, якого я лише й міг останнім часом писати.

— Він мені дав сімдесят гривень, — сказала Мирося і в її очах знову