read-books.club » Поезія » Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років 📚 - Українською

Читати книгу - "Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років"

191
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років" автора Сергій Вікторович Жадан. Жанр книги: Поезія. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 7 8 9 ... 21
Перейти на сторінку:
нігтя твого – птах

реліктовий, у кров стирати лікті —

повзти nach Osten, або просто нах…

у цій давно не азбучній війні,

де окликів надривні позивні

обламуються в мертвому ефірі,

морзянку серця не вловить мені

є простір, але часу – на нулі,

щоб всі крапки розставити над «ні»

суцільна терра коґніта розлуки —

їй всі на світі мапи замалі

а там, де починаються рядки,

там над письмом, від ніжності крихким,

сидиш таким самотнім чоловіком,

що й літери тікають з-під руки

* * *

тримаєш на прив’язі жінку, що каже мені «зателефонуйте пізніше»

безбарвним голосом каже, напевно, всоте

за кожним разом втомлено трубку вішає,

думає: скільки можна дзвонити, якась ідіотка…

я їй не вірю, передай, що я їй не вірю,

цій її впертій брехні,

цьому її голосу.

вистукую номер, стискаю мобільник, звірію —

коли ж вона врешті зіб’ється у свідченнях, втомиться

«зателефонуйте пізніше… пізніше… пі… пі…»

скажи їй, що часом буває запізно, що часом буває,

що абонент вибуває з гри, що свічок не варта,

і взагалі-то: жінка на прив’язі – кепська варта

для чоловіка, який себе поважає.

дай їй відпочити, відпусти її пораніше

хай піде собі на каву або до спа-салону,

подумай про інших, подумай врешті про інших —

поповни рахунок,

заряди батарею,

повернися в зону…

* * *

називала рибою, не просила нічого взамін

тільки знати, що я десь є на оцьому світі

білому, наче сіль тропічних морів,

що в’їдається в шкіру

і жодною рідиною її не витравиш звідти

казала, що буде писати, не питала адреси, а втім

завжди присилала поштівку з якогось незвичного міста,

де (на поштівці тобто) руїни старих стін

чи страви місцевої кухні та кілька слів:

що скоро повернеться, що вже видно світло

в кінці тунелю і що це, безумовно, не поїзд

називала рибою

писала, що дуже хоче торкнутись рукою

я не заперечував я чекав я навчився плавати

я вивчив напам’ять усі прибережні води

я перестав виходити на берег,

щоб її не проґавити,

та вона – не приходила

я забув, як це – розмовляти і як це – дихати,

врешті-решт я зробився рибою,

мовчазною і сильною

то якого такого милого

якого такого милого

вона повернулася

і з води мене вийняла?

* * *

є така форма людських стосунків – колишні коханці

минула ніжність часом находить як рецидиви хвороби:

болісне набрякання лімфовузлів пам’яті,

алергічний нежить дистанції,

фантомні болі у тілі, яке вже тобі не належить

тоді помагає дивитись на воду, яка колує

в піддоні душа, збиваючи піняве шумовиння

змиваючи верхній, відмерлий, шар епідерми

із задавненими рубцями дотиків і поцілунків

тоді згорнуті калачиком,

скоцюрблені волосини інтимності

на білій емалі піддону – як тріщини,

як шпарини, крізь які боїшся випасти в нікуди

До Сильвії Плат

о Сильвіє, наставив на мене сильце

на ситцевих полях у дрібненьку кратку

так, наставив на мене сильце,

на лляних полях з рубчиком

хоче мене впіймати

окільцювати, о Сильвіє, хоче

на бавовняних полях, м’яких як забуття,

позначити мене, внести мене у якийсь реєстр,

як відмираючий вид, Сильвіє

прив’язати мене за двійко-трійко дітей, як за ногу,

щоб я не могла ніколи покинути його, а тільки:

– мнути ці поля у кратку,

– зрошувати потом ці поля з рубчиком,

– знесилюватись і сивіти

на цих бавовняних полях, м’яких як забуття

о Сильвіє, чому жінка мусить платити за свободу

дорожче, ніж Америка?

* * *

час від часу я гірша від часу – я псую навіть те,

що йому не під силу:

розкладаю слова на запчастки, взагалі позбавляю їх слова,

розриваю зв’язки з близькими,

доводжу перше-ліпше

складносурядне чи складнопідрядне речення

до самозречення,

змішую грішне з праведним, просте – ускладнюю,

чиїсь окуляри рожеві розчавлюю думкою задньою,

підрізаю мріям крила,

наступаю на горло власній пісні (якщо вдасться)

словом: розбиваю серце собі та одному дебілу,

який свято вірить, що це – на щастя

* * *

з кількох розмитих кадрів випускного

касету перемотуєш навспак

на погляд свій, потуплений в підлогу

на серце, міцно стиснуте в кулак

на довгі нігті внутрішнього бунту,

які вростають в тіло і болять

і зріє у тобі, немов фурункул,

нікому не потрібна правда-мать

а як дозріє – різатимеш в вічі

батькам і всім по той бік барикад,

бо на полях поем педагогічних

і досі мертві з косами стоять

– як вижив ти у тих боях без правил,

де кожен сам за себе проти всіх?

– що робить з нами те, що не вбиває? —

питає син, прибившись до своїх

і ти з вершини батьківських нотацій

вичитуєш незгідному йому,

що все не так, що він не має рації,

гадаєш, бунт придушено, одначе

ти виграв бій, але програв війну

* * *

чуєш,

у ночвах ночі полощеться білий прапор цвіту,

що його вже готові викинути над цитаделлю дерева —

бо рідко хто може вистояти в цьому протистоянні,

не здавшись

у таку пору все, що тобі здається,

слід приймати на віру:

ті, що живуть у пам’яті, носять маленькі дзвіночки

як прокажені (прокажи їх – і вийдуть на світло)

навіть найменший рух ачи подих вітру

видає їх присутність,

бо не все підпорядковане розкладу

далеко не все в цьому світі

часом весна приходить зненацька,

коли її ще ніхто не чекає,

без бою займає сонні околиці,

окопується під цитаделлю

і ось вже перше дерево викидає білий прапор

здається, зацвітає,

чи тільки здається?

Дорогою на вокзал

1.

дорóгою на вокзал, дорогóю ціною

заплативши за все, бо все продається,

навіть любов (але ж ніжність, ніжність?!)

вона думає, що якщо дотягнути до кільцевої,

то потім знову трамвай привезе її на те саме місце

і доки вона їхатиме на цих скрипучих колесах,

ковзаючи думками по обставинах місця і дії,

все зійде на круги своя, вляжеться, утрясеться,

як цей трамвай, як ця жінка при вікні, немов при надії,

і він чекатиме на зупинці, не в силах вибрати напрям,

не знаючи, як повернутись туди, де вони пробýли

кілька років польоту, кілька місяців щастя,

кілька днів кризи і сварку, яка вже в минулому.

так вона думає, доки він повертається,

збирає увесь той мотлох, усі її скляночки-баночки,

коробки з-під її взуття в гардеробній,

слонів на щастя, свиней для грошей,

смердючі індійські палички:

бо кілька років висіння в

1 ... 7 8 9 ... 21
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років"