Читати книгу - "Понеділок починається в суботу"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я вийшов на проспект Миру і зупинився, приваблений незвичайним видовищем. Бруківкою йшов чоловік із дитячими прапорцями в руках. За ним, кроків через десять, з натужним ревінням повільно повз великий білий «МАЗ» із велетенським димучим причепом у вигляді сріблястої цистерни. На цистерні було написано «вогненебезпечно», праворуч і ліворуч від неї так само повільно котилися червоні пожежні «тазики», наїжачені вогнегасниками. Час від часу в монотонне ревіння двигуна домішувався якийсь новий звук, від якого неприємно хололо серце, і тоді з люків цистерни вихоплювалися жовті язики полум’я. Обличчя пожежників під насуненими касками були мужніми та суворими. Довкола кавалькади хмарою гасали хлопчаки. Вони пронизливо верещали: «Дінь-дінь-дінь, дон-дон-дон, їде в бочці дракон!» Дорослі перехожі боязко тулилися до парканів. На їхніх обличчях було написане виразне бажання вберегти одяг від можливих ушкоджень.
— Повезли, рідненького, — промовив у мене над вухом знайомий рипучий бас.
Я обернувся. Позаду стояла, засумувавши, Наїна Київна з кошиком, заповненим синіми пакетами цукру-піску.
— Повезли, — повторила вона. — Щоп’ятниці возять…
— Куди? — поцікавився я.
— На полігон, голубе. Все експериментують… Робити їм більше нічого.
— А кого повезли, Наїно Київно?
— Тобто, як це — кого? Сам не бачиш, чи що?..
Вона повернулась і пі пита геть, але я наздогнав її.
— Наїно Київно, вам тут телефонограму передали.
— Це від кого ж?
— Від Ха Ем Вія.
— Аз приводу чого?
— У вас зліт якийсь сьогодні, — сказав я, пильно дивлячись на неї. — На Лисій Горі. Форма одягу — святкова.
Стара явно зраділа.
— Справді? — сказала вона. — Оце добре!.. А де телефонограма?
— У передпокої на телефоні.
— А про членські внески там нічого не говориться? — запитала вона, понизивши голос.
— Тобто як?
— Ну, що, мовляв, належить погасити заборгованість з одна тисяча сімсот… — Вона замовкла.
— Ні, — сказав я. — Нічого такого не казали.
— Ну й добре. А з транспортом як? Машину подадуть абощо?
— Дайте я вам кошик піднесу, — запропонував я.
Стара відсахнулася.
— Це тобі навіщо? — запитала вона з підозрою. — Ти це облиш — не люблю… Кошик йому!.. Молодий, та видно, з ранніх…
Не люблю бабок, подумав я.
— То як там з транспортом? — повторила вона.
— За свій кошт, — сказав я злорадно.
— Ах, скнари! — застогнала стара. — Мітлу в музей забрали, ступу не ремонтують, внески луплять по п’ять карбованчиків на асигнації, а на Лису Гору своїм коштом! Кошт-то чималий, голубе, та поки таксі чекає…
Бурмочучи і кашляючи, вона відвернулась від мене і пішла геть. Я потер руки і теж пішов своєю дорогою. Мої припущення виправдовувалися. Вузол дивовижних пригод затягувався дедалі тугіше. І сором зізнатися, але це здавалось мені зараз цікавішим, ніж навіть моделювання рефлекторної дуги.
На проспекті Миру було вже порожньо. Біля перехрестя крутилася зграйка хлоп’ят — грали, по-моєму, в чижа. Побачивши мене, вони облишили гру і почали наближатись. Передчуваючи лихе, я поквапно проминув їх і рушив до центру. За моєю спиною пролунав здавлений захоплений вигук: «Стиля-ага! Тонконогий! Татова «Побєда»!..» Перехожі дивилися на мене зі співчуттям. У таких ситуаціях найкраще кудись пірнути. Я дав нурця в найближчий магазин, який виявився гастрономом, походив уздовж прилавків, переконався в тому, що цукор є, вибір ковбас і цукерок не багатий, та зате вибір так званих рибних продуктів перевершує всі сподівання. Там була така сьомга і такий лосось!.. Я випив склянку газованої води і виглянув на вулицю. Хлопців не було. Тоді я вийшов з магазину і рушив далі. Скоро лабази і хати-редути з колод закінчилися, пішли сучасні двоповерхові будинки з відкритими сквериками. У сквериках копошилися немовлята, літні жінки в’язали щось тепле, а літні чоловіки рубалися в доміно.
У центрі міста була широка площа, оточена двоі триповерховими будівлями. Площа була заасфальтована, посередині зеленів садок. Над зеленню височів великий червоний щит із написом «Дошка пошани» та кілька менших щитів зі схемами та діаграмами. Поштамт я знайшов тут само, на площі. Ми домовилися з хлопцями, що перший, хто прибуде до міста, залишить до запитання записку зі своїми координатами. Записки не було, і я залишив листа, в якому повідомив свою адресу і пояснив, як дійти до хатки на курногах. Потім я вирішив поснідати.
Обійшовши площу, я знайшов: кінотеатр, де йшла «Козара»; книгарню, зачинену на переоблік; міськраду, перед якою стояло кілька добряче запорошених «газиків»; готель «Холодне море» — звісно, без вільних місць; два кіоски з газованою водою і морозивом; магазин (промтоварний) № 2 та магазин (госптоварів) № 18; їдальню № 11, що працює з дванадцятої години, і буфет № 3, зачинений без пояснень. Потім я побачив міське відділення міліції, біля відчинених дверей якого побалакав з дуже юним міліціонером у чині сержанта, котрий пояснив мені, де знаходиться бензоколонка і яка дорога до Лежньова. «А
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Понеділок починається в суботу», після закриття браузера.