Читати книгу - "Історія України. Посібник"

археологічні, лінгвістичні, етнографічні, антропологічні та інші джерела. Поступово фахівцями було локалізовано місцезнаходження давніх слов'ян: вони розташовувалися десь між балтами, германцями та іранцями. Праця відомого чеського славіста Л. Нідерле «Слов'янські старожитності» (1902) започаткувала вісло-дністровську теорію походження слов'ян. Відповідно до цієї теорії ще у II тис. до н. е. існувала балто-слов'янська спільність. Саме після її розпаду в ході розселення виникли слов'яни, прабатьківщиною яких Л. Нідерле вважав широкий ареал між Віслою і Дніпром, а центром правічних слов'янських земель — Волинь. Прихильниками, модифікаторами та розробниками цієї теорії в різні часи були М. Фас-мер, Н. Шахматов, В. Петров та ін. Ще одним варіантом вирішення проблеми слов'янського етногенезу стала вісло-одерська концепція, обґрунтована польськими вченими Ю. Косташевським, Я. Чекановським, Т. Лер-Сплавинським у 30—40-х роках XX ст. Ця теорія пов'язує слов'янські старожитності з лужицькою культурою, що була поширена у період пізньої бронзи та раннього заліза, і локалізує слов'янську прабатьківщину природними кордонами — річками Віслою й Одрою[5].

У 50—60-х роках польський археолог В. Гензель та російські П. Третяков, М. Артамонов, Б. Рибаков на основі аналізу нових археологічних та лінгвістичних матеріалів дійшли висновку про необхідність значного розширення ареалу зародження слов'янського етносу. Так виникла дніпро-одерська теорія, що органічно увібрала в себе ідеї та висновки багатьох попередніх теорій (насамперед вісло-одерської) і помістила слов'янську прабатьківщину між Дніпром і Одрою. Логіка цієї теорії така: на межі III і II тис. до н. е. індоєвропейська спільнота розпалася на кілька етнокультурних та мовних гілок, однією з яких були германо-балто-слов'яни. Подальший поділ цієї гілки і спричинив появу протослов'ян як самостійної етнічної спільноти. Такий розподіл прихильники дніпро-одерської теорії пов'язують з комарівсько-тшинецькою культурою, яка сформувалася в II тис. до н. е. на території Правобережної України та Польщі.

Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак, Р. Терпиловський суттєво збагатили і розвинули дніпро-одерську теорію, точно визначивши етнічну основу східного слов'янства та ареал його формування. На їхню думку, становлення слов'янського етносу — досить тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку кілька етапів. На початковому етапі до межі III–II ст. до н. е. цей процес розгортається головним чином у межиріччі Вісли та Одри, частково поширюючись на Волинь. З появою зарубинецької культури (II ст. до н. е. — І ст. н. е.) починається якісно новий етап формування слов'янського етносу, під час якого центр активної слов'янської життєдіяльності переміщується на територію між Віслою і Дніпром.

Венеди, анти, склавини

Перші згадки в писемних джерелах про ранньо-слов'янські племена зустрічаються в творах римських вчених І—II ст. н. е. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов'яни фігурують під назвою венеди (венети). Етнонім «слов'яни» вперше вжили візантійські автори Псевдо-Кесарій, Іоанн Ефеський, Менандр. Найповніше ранньослов'янська історія викладена у творах візантійських хроністів Иордана «Про походження та діяння гетів», або «Гетика» (551) і Прокопія Кесарійського «Історія війн» (550–554). «Гетика» містить важливу інформацію про розпад єдиної венедської ранньослов'янської спільноти, якій відповідала зарубинецька культура. Йордан сповіщає, щов VI ст. вже існувало три гілки слов'ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров'я) і склавини (Подунав'я). Поява на півдні Європи антів і склавинів зафіксована також іншими істориками цієї доби, хоча більшість із них вказує на збереження певної мовної та етнічної єдності цих груп.

Прокопій Кесарійський описує життя ранніх слов'ян так: «Племена ці, склавинів і антів, не управляються однією людиною, але здавна живуть у народовладді, і тому в них вигідні й невигідні справи завжди ведуться спільно… Вступаючи в битву, більшість йде на ворогів пішими, маючи невеликі щити і списи в руках. Панцира ж ніколи на себе не одягають; деякі не мають (на собі) ні пітона, ні (грубого) плаща, тільки штани… Є в тих і других єдина мова, повністю варварська. Та і зовнішністю вони один від одного нічим не відрізняються. Всі вони високі і дуже сильні, тілом же та волоссям не дуже світлі і не руді, зовсім не схиляються і до чорноти, але… вони трохи червонуваті… Та й ім'я за старих часів у склавинів і антів було одне».

Отже, слов'янство як самостійна етнічна спільнота вийшло на історичну арену на початку І тис. н. е. Це був динамічний і драматичний час Великого переселення народів (II–VII ст.). Першопоштовхом цього процесу стало переміщення готів з Прибалтики до Причорномор’я. Готські племена, що осіли в пониззі Дніпра, отрицали назву остготи, а ті, які зосередилися між Дністром ти Дунаєм, — вестготи. У 375 р. готів перемогли гуни, частково їх підкоривши, частково витіснивши з Причорномор'я. Гуни створили між Доном і Карпатами могутню державу, на чолі якої став Аттіла. Про силу цього державного утворення свідчать вдалі походи гунів у Гяллію та Східну Римську імперію. Проте після кількох поразок від римлян та їхніх союзників, смерті 451 р. Аттіли гунська держава поступово втрачає силу і розпадається. Ці історичні колізії суттєво вплинули на долю Слов'янства. Відчувши, що гуни вже не становлять серйозної небезпеки, не перешкоджають міграції, слов'яни, починаючи з V ст., могутнім потоком вирушили у візантійські землі. Як свідчать джерела, починаючи з 527 p., походи антів і склавинів разом із іншими варварськими Народами на Константинополь стають регулярними. Нестримне слов'янське нашестя призвело до того, що вже 577 p., слов'яни контролювали землі на території Фракії та Македонії, а на початку VII ст. ними було захоплено Далмацію та Істрію. Наприкінці VII ст. слов’яни майже повністю оволоділи Балканським півостровом, проникли до Малої Азії. Про масштаби та інтенсивність слов'янської експансії свідчить той факт, що тогочасні західні автори називають навіть Пелопонес Славонією. Візантійський імператор Константин Багрянородний так підсумовує наслідки слов'янської міграції: «Ослов'янилась вся наша земля і стала варварською».

Більшість сучасних вчених, які вивчають питання етногенезу слов'ян, вважає, що початок формування окремих слов'янських народів і, зокрема, праукраінського етносу було покладено розселенням антів та склавинів.

Видатний вітчизняний історик М. Грушевський вважав антів предками українського народу. Широко відома гіпотеза про те, що етнонім «анти» — своєрідний пращур етноніма «українці», оскільки іранське ім'я народу «анти» в перекладі означає «край», «кінець». Отже, анти — жителі пограниччя, окраїни, тобто українці. Проте, на жаль, лінгвістика не може дати вичерпної відповіді на питання слов'янського етногенезу. Енергійні анти у ході Великого переселення народів проникли на Балкани, Верхній Дніпро, Донець та Дон. Згодом зазнали поразки від нової варварської хвилі, яка принесла з собою аварів із Центральної Азії. Невщухаючі аваро-слов'янські війни (568–635) призвели спочатку до знесилення, а потім і до розпаду антського союзу. Починаючи з 602 p., анти в історичних джерелах не згадуються, а от склавини фігурують у творах