read-books.club » Фантастика » Армагед-дом 📚 - Українською

Читати книгу - "Армагед-дом"

144
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Армагед-дом" автора Марина та Сергій Дяченко. Жанр книги: Фантастика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 7 8 9 ... 111
Перейти на сторінку:
від такого видовища.

Теперь записи в щоденнику не надто тривожили її.

— А це ще що? — здивовано спитала хімічка, на мить затримавши перо відплати.

Сьогоднішньому вівторку відповідала цифра «Сто сімдесят один». Завтрашній середі — «Сто сімдесят». Післязавтрашньому четвергу, відповідно, «Сто шістдесят дев’ять»…

— Ти рахуєш дні до іспиту? — спитала хімічка, сама, певно, розуміючи все безглуздя такого припущення.

Лідка мовчала.

— Я знаю таку компанію, — сказала Свєтка. — Такий приватний будинок у передмісті. Вони там збираються. Я знаю одного пацана звідти, то він каже, що разом їм не страшно. Що кінець світу все одно буде останній і один для всіх. Він свій мотоцикл уже продав… На хріна мені, каже, тепер мотоцикл…

Свєтка підсунулася ближче, приголомшуючи Лідку встояним запахом цигарок:

— А восьмого червня, тобто напередодні, в них типу як «випускний вечір». Вони самі це так називають… Зберуться, погуляють, зловлять останній кайф і тихесенько поснуть. Усе.

Лідка мовчала. Сплітала й розплітала пальці.

— Я піду до них, — сказані Свєтка після паузи. — Гляну, чи так у них класно, як той пацан каже. Підеш зі мною?

— Коли? — спитала Лідка ледь чутно.

Свєтка замислилась:

— Ну… Я завтра вшиваюсь із останніх двох уроків… або взагалі до школи не піду. Висплюсь… десь так о дванадцятій, годиться?

Лідка кивнула.

…Гардеробниця підозріливо косила на неї оком. Останнім часом Лідка надто часто брала своє пальто задовго до кінця уроків.

Ну то й що?!

Біля воріт у рядочок стояли машини. Бежеві, зелені та блідо-жовті, вони скидалися на воскові яблука в снігу. Лише одна з них, чорна, вирізнялася й була схожа на пантеру, що приготувалася до стрибка. Мотор у пантери працював — клубочилась на морозі хмарка вихлопу.

Лідка сповільнила крок. Потім і зовсім зупинилась.

Мабуть, вона від початку знала, що нікуди зі Свєткою не піде. Свєтка почекає-почекає та й вирушить у передмістя сама; а потім можна буде що-небудь збрехати. Свєтка, правда, не повірить і справедливо звинуватить подружку в боягузтві, та чи не байдуже?..

Але якщо не йти сьогодні зі Свєткою… Значить, узагалі нема куди йти. Сидіти на лавці в парку — холодно, а повертатися в таку пору додому — значить пірнати в скандал. Здавалося б, така дрібниця — скандал, а таки не хочеться…

Туга виявилася такою владною, що Лідка ледь не повернула назад. Аби покірно віддати пальто гардеробниці й сісти на свою першу лаву, перед цілим класом правильних, чистеньких, успішних хлопчиків та дівчаток. Поруч із Рисюком, який уже майже студент… Який вірить, дурник, що буде студентом! Який порохом буде, а не студентом, попелом буде під руїнами ліцею…

Чи все-таки піти зі Свєткою?

Вона підняла затверділу грудку снігу. Добре прицілилась і пожбурила у ворону, що сиділа на огорожі. Схибила. Ворона навіть не підлетіла, лише глузливо зиркнула на Лідку намистинкою-оком.

Розізлившись по-справжньому, Лідка нахилилася по нову грудку. Добре б знайти важкенький шматок.

— Лідо!

Вона випросталася зі сніжкою в руці.

Біля чорної машини стояв, поклавши руки в кишені довгого пальта, незнайомий чоловік років сорока.

Ні, знайомий. Безперечно знайомий, от тільки де…

— Добридень, Лідо, хіба уроки вже кінчились?

Вона міцніше стиснула свою крижину. Рукавичка була мокрою.

Цей дядько біля чорної машини був депутат Зарудний. Вона здибала його раз чи два в школі — давно, кілька років тому. По телевізору він з’являвся частіше. Особливо тепер, після «осіннього путчу»…

А швиргонути б крижиною по вітровому склу, сказав бешкетний внутрішній голос. Ото було б хвацько. Утім, мабуть, воно непробивне… Та хоч забруднити… Хоча ні. Це ВІН може забруднити, а до Славкового татуся ніяка зараза не пристане, доки він ходить у головних радниках.

— Бачиш, Лідо, я давно хочу з тобою поговорити. Можна?

Лідка повернула голову.

Ну а як же. Скляні двері ліцею буквально обліплені були розплющеними носами. Як мухи на мед, ніби дзвоник на урок не дзвенів хвилину тому.

— Про що?

Слова впали одночасно з крижиною, яку Лідка впустила собі під ноги.

Депутат Зарудний усміхнувся. Густе з сивиною волосся стовбурчилося їжачком — депутат не боявся морозу й не носив шапки. Утім, у машині тепло й комфортно.

Але про що з ним розмовляти. Інцидент давно «виперчено» (дурнувате Рисюкове слівце)…

— Лідо… Мені б не хотілося, щоб ти подумала, ніби мого сина виховали в мавпятнику. А ти, мені здається, так і подумала. Чи не так?

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Весна видалася забарна. Вулиці існували на правах стічних канав. Усі лаяли міську санітарну службу.

На станції швидкісного було вогко, шаруділи під ногами неприбрані фантики, клоччя прозорих пакетів і листівки, тепер уже знайомі, звичні оку листівки з фігуркою охопленої полум’ям людини в правому нижньому кутку. І літній чоловік із жовтим обличчям дивився з них так само гостро й проникливо.

У підворітті компанія хлопців, трохи старших за Лідку, ганяла ногами порожню пляшку. Лідка міцніше притисла до себе торбу. У сум’ятті дуже легко витягти гаманець, а то й узагалі вирвати майно з рук — Лідка сама знала хлопчаків із двісті п’ятої, що промишляли таким чином. Правда, одного з них упіймали й побили в міліції, і тепер він, кажуть, не доживе до мриги…

У центрі було чистіше і спокійніше, але броньовані жалюзі на модних вітринах лишалися прикритими до половини. Уздовж тротуару блукав двірник із мітлою, його фартух збоку відстовбурчувався, і обриси прихованого предмета дуже скидалися на пістолетне руків’я.

Консьєрж-охоронець був знайомий. Усміхнувся Лідці, підняв слухавку зі свого пульта:

— Клавдіє Василівно? До вас прийшла Ліда Сотова… Так. Добре. Піднімайся, — це вже Лідці.

Клавдія Василівна була Славковою матір’ю. Отже, депутата Зарудного немає вдома… А Лідка сподівалася його побачити. Саме сьогодні.

Двері відчинив Славко.

— Привіт.

— Привіт, — відгукнулася Лідка, вдихаючи запах Заруднівської квартири, неповторний запах дерева, шкіри та ще чогось, що не мало назви.

— Проходь…

Їхні зі Славком стосунки нагадували тепер зворушливу дитячу дружбу, як про неї пишуть у книжках. Відтоді як депутат Зарудний переконав Лідку. У тому, що вона, Лідка, не стільки сексуальний об’єкт для Слави, скільки романтичне захоплення. У тому, що єдину дурницю можна пробачити й не варто відразу ставити на людині хрест. У тому, що для нього, депутата, надто важливе душевне здоров’я сина… І ще в багатьох суперечливих речах переконав її депутат Зарудний, не відразу й не без зусиль, та все-таки переконав, бо Лідка захотіла, щоб її переконали… Депутат Зарудний, бувало, переконував і декого крутішого за Лідку Сотову. Де б він був тепер, якби не вмів переконувати.

У Славковій кімнаті вона витягла з торби

1 ... 7 8 9 ... 111
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Армагед-дом», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Армагед-дом"