Читати книгу - "Помаранчева дівчинка"

Звичайно, мені шкода його. Але я зовсім не певний, чи справедливо з його боку перекладати свій жаль на мої плечі. Я ж нічим не міг йому зарадити. Він жив у інший час, я змушений жити своїм життям. Якщо всіх затопить хвиля листів від своїх покійних татів чи предків, ми не зможемо порадити собі з власним життям.

Я відчув, як очі набігли слізьми. То не були солодкі сльози — якщо такі бувають на світі. То були скупі гіркі сльози, вони не скочувалися по щоках, а пекли в кутах очей.

Я згадав, як ми не раз ходили з мамою на цвинтар доглядати могилу тата. Останні прочитані рядки спонукали мене до рішення більше цього не робити. У кожному разі я ніколи й ногою не ступлю на цвинтар сам. Ніколи.

Не завжди важко зростати без тата. Та ось, коли тато заговорить до тебе з могили, стає по-справжньому страшно. Було би, мабуть, ліпше, якби він залишив свого сина у спокої. Бо ж і сам натякнув, що повернувся до мене примарою.

У мене спітніли долоні. Та я неодмінно дочитаю татового листа до останнього рядка. Може, й добре, що він послав листа в майбутнє, а можливо, й зле. Ще надто рано судити про це.

Напевно він таки був диваком у свої дев’ятнадцять років тієї осени наприкінці сімдесятих років. Як на мене, тато надто перейнявся отим дівчиськом у фройнерському трамваї з величезним пакунком помаранч у в обіймах. Що такого незвичайного в тому, що дівчата й хлопці кидають поглядом один на одного? Так повелося ще від часів Адама і Єви.

Чому було б не написати просто, що він закохався у неї? Дівчина, мабуть, збагнула це ще задовго до того, як він кинувся рятувати її помаранчі. Та й за стан він її обіймав. Може, тоді, у трамваї, у ньому зринуло неусвідомлене бажання закружляти з нею в помаранчевому вальсі.

Коли закохуються діти, вони чубляться або смикають одне одного за волосся. Або кидаються сніжками. Як на мене, дев’ятнадцятирічні мали би бути трохи мудрішими.

Але ж я прочитав лише початок. Може, справді в Помаранчевій дівчинці таїлась якась загадковість. Тато ще й не почав до пуття розповідати про неї. Він був уже хворий і знав, що, мабуть, невдовзі помре, тож для нього мало бути надзвичайно важливо написати оту історію. І для мене, можливо, також.

Я допив колу і знову взявся до читання.

Чи зустріну я ще коли-небудь Помаранчеву дівчинку? Може, й ні, може, вона мешкає десь зовсім у іншому закутку Норвегії, а до Осло приїхала тільки на короткі відвідини.

У мене стало звичкою, коли я бував у центрі, і на очі потрапляв трамвай фройнерської лінії, зазирати по усіх вікнах, чи немає поміж пасажирів Помаранчевої дівчинки. Таке траплялося вже не раз, але дівчинки там не було. Я приохотився до вечірніх прогулянок по Фройнері й щоразу, забачивши серед перехожих щось оранжеве чи жовте, думав, що ось нарешті це вона. Однак великі сподівання приносили й гіркі розчарування.

Минали дні, тижні. Якогось понеділка уранці я зайшов до однієї з кав’ярень на Карла Югана,[3] то було улюблене наше з друзями місце зустрічей. Не встиг переступити порога, як спинився, наче громом вражений, і навіть відсахнувся крок назад. Там сиділа Помаранчева дівчинка! Вона раніше тут не бувала, принаймні ніколи одночасно зі мною, а тепер сиділа за столиком з горнятком чаю і гортала яскраво ілюстровану книжку. Немов чиясь невидима рука завела її туди в очікуванні, що я загляну і складу їй візит. На ній був той самий старенький анорак і — ти не повіриш, Ґеорґу! — в оберемку перед собою вона тримала велетенський пакунок, по вінця наповнений стиглими помаранчами.

Я здригнувся. Помаранчева дівчинка в тому самому оранжевому анораку, з таким самим пакетом помаранч у руках видавалася такою ж нереальною, як міраж. З цієї миті я почав дошукуватися джерел її загадковості саме в помаранчах. Що ж то за помаранчі такі були? Оранжеві сонечка так свіжо вилискували, аж мені захотілося протерти очі. Навіть оранжевість їхня була інакшою, не схожою на інші помаранчі. Я відчував, які вони соковиті під шкуринкою. Ні, то були незвичайні помаранчі!

Я вужем просковзнув до кав’ярні й сів за чотири-п’ять метрів від неї. Перш ніж зважитися, що робити далі, я хотів трохи посидіти, насолоджуючись незбагненним видивом.

Не думаю, що Помаранчева дівчинка помітила мене, та враз вона зиркнула з-понад книжки і глянула мені просто у вічі. Спіймала на гарячому, відразу зрозуміла, що я давно за нею спостерігаю. Вона тепло усміхнулася, і та усмішка, Ґеорґу, могла б розтопити цілий світ, тій усмішці було би під силу спинити ворожнечу й війни на усій земній кулі, ну, щонайменше укласти тривалі перемир’я.

Відступати вже не було куди — я встав, поволі здолав відстань між нами і сів на вільний стілець за її столиком. Вона анітрохи не здивувалася, мені навіть здалось, що вона мене, можливо, й не впізнала.

Кілька секунд ми просто сиділи, дивлячись одне на одного і не кажучи ні слова. Їй наче не хотілося відразу починати розмову. Вона довго вдивлялася мені у вічі, певно, хвилину — не менше, і цього разу я не відвів погляду. Я помітив, як у неї тріпотіли зіниці. Ніби запитувала очима: Пригадуєш мене? Або: Не пригадуєш мене?

Комусь таки доведеться сказати перше слово, але я був такий розгублений, що німо сидів, думаючи про ті часи, коли ми були парою вивірок і жили лише удвох у невеличкому гаю. Ми полюбляли ховатися одне від одного, я гасав без упину вгору і вниз стовбурами дерев, силкуючись знайти її, та досить було мені її побачити, як вона перестрибувала з гілки, на якій сиділа, на інше дерево. Отак витанцьовуючи по гіллі, я ганяв за нею лісом, аж доки одного дня сам вирішив сховатися. Тоді вже вона метушилася у пошуках. Я міг собі сидіти десь на самій верхівці дерева або принишкнути в моху за старим пеньком і насолоджуватися видовищем, як нетерпляче вона мене шукає, можливо, навіть потерпаючи від страху, що ніколи більше не знайде…

Раптом сталося щось фантастичне — не в ліщиновому гаю в давні незнані часи, а посеред білого дня в кав’ярні на Карла Югана.

Я поклав ліву руку на столик, а вона зненацька уклала свою