Читати книгу - "Принц Хаосу"

Я був заворожений і злегка переляканий пікіровкою, хоча виходити міг тільки з відчуттів і не мав поняття про суть. Вони були в чомусь схожі, і я ніколи не чув нічого настільки невизначеного, але виразного поза Амбером, де часто грають в словесні ігри подібного роду.

Тут з каменю повернувся Сухе.

— Вибачте мені, — сказав потім Мандор, звертаючись до всієї компанії, — але я змушений вас покинути. Для регенерації. Дякую за гостинність, сер, — він вклонився Сухе. — І за задоволення схрестити… наші доріжки, — Це вже Дарі.

— Ти тільки що прибув, — сказав Сухе, — і не відпочив. Ти виставляєш мене поганим господарем.

— Славно відпочив, старий друже, ніхто не зміг би запропонувати таких трансформацій, — заявив Мандор. Він глянув на мене, задкуючи до вже майже відкритого виходу. — До скорого, — сказав він, і я кивнув.

Він відправився в шлях, і з його зникненням камінь стіни знову став однорідним.

— Цікава у нього манера, — сказала моя мати, — без очевидної наполегливості.

— Тактовно, — прокоментував Сухе. — Народжений він був у пишності.

— Цікаво, хто помре сьогодні? — Сказала вона.

— Я не впевнений, що нам гарантована співучасть, — відгукнувся Сухе.

Вона засміялася.

— А якщо так, — сказала вона, — вони безумовно помруть блискуче, зі смаком.

Ти говориш з осудом або з заздрістю? — Запитав він.

— Ні так, ні так, — сказала вона. — Бо я теж насолоджуюся тактовністю… І хорошим жестом.

— Мати, — сказав я, — що відбувається?

— Ти про що, Мерлін? — Озвалася вона.

— Я покинув ці краї досить давно. Ти послала демона розшукати мене і дбати про мене. Мабуть, той, вірніше, та змогла засікти когось амберської крові. У неї виникла плутанина між мною і Люком. І вона оточила турботою нас обох… поки Люк не почав робити періодичні спроби вбити мене. Тому вона захистила мене від Люка і спробувала визначити, хто ж з нас — більш підходяща партія. Якийсь час вона навіть жила з Люком, а опісля переслідувала мене. Мені слід було б бути догадливішим, чому вона так жадала дізнатися ім'я моєї матері. Схоже, Люк з приводу своїх батьків тримав рот на замку.

Вона засміялася.

— Уяви чарівну картину, — почала вона. — Змагання відьми Ясри і Принца Хаосу…

— Не намагайся змінити тему розмови. Подумай, як це бентежить вирослу людину — його матуся посилає демона доглянути за ним.

— Своєрідно. Але це був всього лише демон, дорогий.

— Кого це турбує? Принцип той же. Де ти відкопала цю думку про захист? Я ображаюся…

— Ймовірно, ті'га врятувала тобі життя більше, ніж один раз, Мерлін.

— Ну так. Але…

— Тобі краще бути мертвим, ніж бути захищеним? І тільки тому, що це виходить від мене?

— Не в цьому справа!

— Так у чому? Сподіваюся, тобі зрозуміло, що про себе я можу подбати сам, і…

— Але ти не зміг.

— Але ж ти цього не знаєш. Я ображений тим, що ти починаєш з думки, ніби у Відображеннях мені потрібна нянька, ніби я наївний, довірливий, безтурботний…

— Вважаю, хоч це і зачепить твої почуття, що можна сміливо сказати, що таким ти і був, збираючись в країни, які настільки відрізняються від Дворів, наскільки відрізняються Відображення.

— Так, про себе я можу подбати сам!

— Ти не зробив для цього ні краплі. Зате напридумував масу дурниць. З чого ти вирішив, що причини, які ти перерахував, єдино можливі для моїх дій?

— О'кей. Розкажи, чи знаєш ти, що Люк намагався вбити мене тридцятого числа кожного квітня. І якщо — «так», чому ти мені просто цього не сказала?

— Я не знала, що Люк намагався вбити тебе тридцятого числа кожного квітня.

Я відвернувся. Стиснув кулаки і розтиснув їх.

— Тоді якого біса ти це зробила?

— Мерлін, чому для тебе так складно допустити, що інші люди можуть іноді знати те, чого не знаєш ти?

— Почни з їх небажання викласти мені ці речі.

Довгий час мати мовчала. Потім:

— Боюся, в чомусь ти правий, — сказала вона. — Але були серйозні причини не говорити на ці теми.

— Тоді почни з неможливості розповісти про них мені. І скажи, чому ти мені не довіряєш.

— Це не питання довіри.

— Тоді чи немає резону розповісти хоч щось зараз?

Послідувало ще одне, більш довге мовчання.

— Ні, — нарешті сказала вона. — Ще ні.

Я повернувся до неї, зберігаючи обличчя спокійним, а голос рівним.

— Значить, нічого не змінилося, — сказав я, — і не зміниться ніколи. Ти як і раніше не довіряєш мені.

— Це не так, — відповіла мати, глянувши на Сухе. — Просто це невідповідне місце або невідповідний час для обговорення цієї теми.

— Чи можу я принести тобі напій, Дара, або що-небудь поїсти? — негайно сказав Сухе.

— Спасибі, ні, — відгукнулася вона. — Я не можу довго тут затримуватися.

— Мамо, розкажи мені тоді про ті'га.

— Що б ти хотів дізнатися?

— Ти начаклувала їх з-за Обода.

— Вірно.

— Подібні істоти безтілесні самі по собі, але для власних цілей здатні використовувати живих господарів.

— Так.

— Припустимо, така істота зайняла чиюсь особистість в момент — чи близько до моменту — смерті, замінивши дух і контролюючи розум?

— Цікаво. Це гіпотетичне питання?

— Ні. Це дійсно трапилося з тією, кого ти за мною послала. Тепер вона, здається, нездатна вийти з тіла. Хіба не так?

— Я не зовсім впевнена, — сказала мати.

— Вона тепер у пастці, — заявив Сухе. — Входити і виходити вона може, тільки використовуючи присутній розум.

— Під контролем ті'га тіло перемогло хворобу, яка вбила свідомість, — сказав я. — Ти гадаєш, вона застрягла там на все життя?

— Так. Наскільки я знаю.

— Тоді скажи мені: чи звільниться демон, коли тіло помре, чи помре разом з ним?

— Все може піти і так, і так, — відповів він. — Але чим довше демон залишається в тілі, тим більш імовірно, що він загине разом з ним.

Я знову подивився на матір.

— Такий фінал цієї історії, — заявив я.

Вона знизала плечима.

— Я розчарувалася в цьому демонові і звільнила його, — сказала вона. — Ну, і завжди можна начарувати іншого, була б потреба.

— Не роби цього, — сказав я їй.

— Не буду, — сказала вона. — Зараз потреби немає.

— Але якщо тобі здасться, що є, ти зробиш?

— Мати піклується про безпеку сина, подобається це йому чи ні.

Я підняв ліву руку, витягнув вказівний палець у гнівному жесті, як раптом помітив, що ношу яскравий браслет… він здавався майже голографічною копією мого Факіра. Я опустив руку, сковтнув різку відповідь і сказав:

— Тепер ти знаєш мої почуття.

— Я знала їх давним-давно, — сказала вона. — Давай пообідаємо в Шляхах Всевідаючих, на половині циклу, рахуючи від