Читати книгу - "Двір Хаосу"

— Ти думаєш, що ця штука вб'є тебе? — Запитав я, нарешті.

— Я знаю, що вб'є.

— Ти не вище вбивства невинних людей заради маніпулювання мною. І все ж ти пожертвуєш своїм життям заради королівства…

Я підняв на нього погляд і продовжив:

— Мої власні руки чисті. І я, зрозуміло, не дозволю собі судити тебе. Однак, деякий час назад, коли я готувався увійти в Лабіринт, я подумав про те, як змінилися мої почуття до Еріка, до трону. Ти робиш те, що робиш, я ж вважав, що ти виконував лише свій обов'язок. Я теж відчував той обов'язок — перед Амбером, перед троном. Але є щось ще. І це щось набагато більше, зрозумів я саме тепер. Але я зрозумів також і ще дещо, щось, чого обов'язок від мене не вимагає. Я не знаю, коли і як це припинилося і я змінився, але я не хочу трону, батьку. Я жалкую, що це плутає твої плани, але я не хочу бути королем Амбера. Жалкую.

Тут я відвів погляд, знову подивившись на пляму. Я почув його зітхання.

Потім він сказав:

— Я збираюся відправити тебе зараз додому. Сідлай свого коня і бери провіант. Скачи в якесь місце за межами Амбера — будь-яке місце, добре ізольоване.

— До своєї гробниці?

Він пирхнув і тихо розсміявся.

— Підійде. Їдь туди і чекай мого волевиявлення. Я повинен помізкувати.

Я встав. Він поклав праву руку мені на плече. Камінь пульсував. Він подивився мені в очі.

— Жодна людина не може мати всього, що вона хоче, таким способом, як вона цього хоче, — вимовив він.

І був ефект віддалення, як від сили Карти, тільки діючий в зворотний бік. Я почув голоси, потім побачив раніше мною покинуту кімнату. Бенедикт, Жерар, Рендом і Дара були все ще там. Я відчув, як батько випустив моє плече. Потім він зник і я знову опинився серед них.

— Що за історія? — Поцікавився Рендом. — Ми бачили, як батько відправив тебе назад, до речі, як він це зробив?

— Не знаю, — відповів я. — Але він підтверджує все, що сказала нам Дара. Він дав їй перстень з печаткою і послання.

— Чому? — Запитав Жерар.

— Він хотів, щоб ми навчилися довіряти їй.

— Бенедикт піднявся на ноги:

— Тоді я піду і зроблю, що він велів.

— Він хоче, щоб ти атакував, а потім відступив, — сказала Дара. — Після цього потрібно буде тільки стримувати їх.

— Довго?

Бенедикт видав одну зі своїх рідкісних усмішок і кивнув. Він зумів дістати футляр з Картами однією рукою, вийняв колоду, дістав дану йому мною особливу Карту для Двору.

— Щасти тобі, — побажав Рендом.

— Так, — погодився Жерар.

Я додав свої побажання і дивився, як він розтанув. Коли зникла веселка його залишкового зображення, я відвів погляд і помітив, що Дара мовчки плаче. Я ніяк не висловився про це.

— У мене теж є наказ — свого роду, — сказав я. — Мені краще буде рушати.

— А я повернуся до моря, — сказав Жерар.

— Ні, — почув я від Дари, коли рушив до дверей.

Я зупинився.

— Ти повинен залишатися тут, Жерар, і стежити за безпекою Амбера. Ніякої атаки з моря не буде.

— Але я думав, що на чолі місцевої оборони Рендом.

Вона похитала головою.

— Рендом повинен приєднатися до Джуліана в Ардені.

— Ти впевнена? — Перепитав Рендом.

— Переконана.

— Добре, — сказав він. — Приємно знати, що він, принаймні, подумав про мене. Жалкую, Жерар. Помилка вийшла.

Жерар виглядав просто спантеличеним.

— Сподіваюся, він знає, що робить, — сказав він. — Ми про це вже говорили, — сказав я йому. — До побачення.

Я почув за спиною кроки, коли залишив кімнату. Дара наздогнала мене.

— Що тепер? — Запитав я її.

— Я думала прогулятися з тобою, куди б ти не йшов.

— Я просто збираюся піднятися на гору і взяти деякі припаси. А потім відправлюся в стайню.

— Я поїду з тобою.

— Я поїду один.

— Я все одно не зможу супроводжувати тебе. Я ще повинна поговорити з вашими сестрами.

— Вони беруть участь, так?

— Так.

Деякий час ми мовчки йшли, потім вона сказала:

— Вся ця справа була не так холоднокровно розрахована, як здається, Корвін.

Ми зайшли в комору.

— Яка справа?

— Ти знаєш, що я хочу сказати.

— А, це. Ну, добре.

— Ти мені подобаєшся. Одного разу це може стати чимось більшим, якщо ти ще що-небудь відчуваєш.

Моя гордість вручила мені різку відповідь, але я проковтнув її. За століття дечому навчишся. Вірно, вона використовувала мене, але, втім, в той час, здається, вона не була цілком вільною діячкою. Найгірше, що можна було сказати, я вважаю, це те, що батько хотів, щоб я хотів її. Але я не дозволив своєму обуренню через це перемішуватися з тим, якими дійсно були або могли стати мої почуття.

Тому я сказав:

— Ти теж мені подобаєшся, — і подивився на неї. Вона, здається, в той момент потребувала поцілунку, так що я поцілував її. — Тепер мені краще підготуватися.

Вона посміхнулася і стиснула мені руку. А потім зникла.

Я вирішив не вивчати свої почуття в даний момент.

Я взяв деякі речі, осідлав Зірку і поїхав назад через гребінь Колвіра, поки не прибув до своєї гробниці.

Сівши перед нею, я закурив люльку і почав спостерігати за хмарами.

Я відчував, що день у мене був дуже насичений, а був лише ранній полудень. Передчуття грали мораліте в гротах мого розуму, жодне з яких я не бажав би брати з собою на ленч.

3

Контакт виник раптово, коли я підрімував. Я миттєво піднявся на ноги. Це був батько.

— Корвін. Я прийняв рішення і час прийшов, — сказав він. — Оголи свою ліву руку.

Я зробив це, поки його фігура ставала все більш матеріальною, виглядаючи в той же час все більше і більше царствено, з дивною журбою на обличчі, такого роду, якої я ніколи не бачив там раніше. Він стиснув мою руку своєю лівою рукою і вийняв правою кинджал.

Я дивився, як він зробив надріз на моїй руці, а потім вклав кинджал у піхви. Потекла кров. Він підставив долоню лівої руки і зловив її. Він випустив мою руку, накрив ліву долоню правою і відступив від мене. Піднявши долоні до обличчя, він дихнув на них і швидко розвів їх в сторони.

Червоний чубатий птах, розміром з ворона, з пір'ям кольору моєї крові, стояв у нього на долоні, потім перемістився до