Читати книгу - "Орієнталізм"

Мені здалося безглуздим намагатися викласти

енциклопедичну наративну історію орієнталізму, по-перше, тому, що, оскільки

моїм провідним принципом було «європейське уявлення про Схід», то фактично я

ніяк не {30} зміг би обмежити матеріал, з яким би мені довелося мати справу; по-друге, тому, що наративна модель не відповідала моїм дескриптивним та

політичним інтересам; по-третє, тому, що в таких книжках, як «Орієнтальний

ренесанс» Реймонда Шваба (Raymond Schwab, «La Renaissance orientale»), «Арабські студії в Європі до початку XX сторіччя» Йоганна Фюка (Johann Fück, «Die Arabischen Studien in Europa bis in den Anfang des 20.

Jahrhunderts») та більш недавній «Арабське питання в середньовічній Англії» Дороті

Метліцкі (Dorothee Metlitzki, «The Matter of Araby in Medieval England») 13 вже зібрано енциклопедичні відомості про певні аспекти європейсько-східних

контактів, що робить завдання критика в такому загальному політичному та

інтелектуальному контексті, який я ескізно змалював вище, зовсім іншими.

Ще залишалася проблема якось скоротити неосяжний

архівний матеріал до прийнятного обсягу, з яким можна було б працювати і, ще

важливіше, визначити щось на зразок інтелектуального порядку в цьому комплексі

текстів, водночас не дотримуючись бездумно порядку хронологічного. Виходячи з

таких міркувань, я обрав за свою відправну точку британський, французький та

американський досвід спілкування зі Сходом, узятим як одне ціле, історичне та

інтелектуальне тло, яке уможливило цей досвід, якість та характер цього

досвіду. З причин, про які я ще говоритиму, я обмежив цю вже обмежену (але ще

неосяжно велику) сукупність проблем англо-франко-американським досвідом взаємин

з арабами та з ісламом, що протягом майже тисячі років репрезентували для

Європи Схід. Щойно я це зробив, велика частина Сходу, здавалося б, цілком

відпала — Індія, Японія, Китай та інші реґіони Далекого Сходу — і не тому, що

ці реґіони були не важливі (важливими вони, безперечно, були), а тому, що

обговорювати європейський досвід спілкування з Близьким Сходом або з ісламом

можна й безвідносно до його досвіду взаємин з Далеким Сходом. Проте в деякі

моменти цієї загальної історії європейської зацікавленості Сходом окремі

частини Сходу, такі, як Єгипет, Сирія та Аравія, не можуть обговорюватись без

одночасного вивчення європейської заанґажованості в більш далеких реґіонах, серед яких Персія та Індія — найважливіші; з цього погляду доречно згадати

{31} про зв’язки між Єгиптом та Індією, оскільки йдеться про Британію

вісімнадцятого та дев’ятнадцятого сторіч. Так само неможливо оминути французьку

роль у дешифруванні Зенд-Авести, першорядне значення Парижа як центру

санскритських студій у першому десятиріччі дев’ятнадцятого століття, той факт, що Наполеонова зацікавленість Сходом диктувалася його оцінкою британської ролі в

Індії, — усі ці далекосхідні інтереси прямо впливали на французьку

зацікавленість Близьким Сходом, ісламом, арабами.

Британія і Франція домінували в Східному

Середземномор’ї, починаючи з кінця сімнадцятого сторіччя. Проте може здатися, що обговорення мною аспектів цієї домінації та мій систематичний інтерес до неї

несправедливо оминають (а) важливі внески в орієнталізм Німеччини, Італії, Росії, Іспанії та Португалії і (б) той факт, що одним із важливих імпульсів, які пробудили інтерес до вивчення Сходу у вісімнадцятому сторіччі, була

революція в біблійних студіях, стимульована такими різними й цікавими

першопрохідцями, як єпископ Лоут, Айхгорн, Гердер та Міхаеліс. По-перше, я

мусив повністю сконцентрувати свої зусилля на британсько-французькому, а згодом

і на американському матеріалі, бо немає жодних підстав сумніватися, що Британія

та Франція були не тільки країнами-першопрохідцями на Сході та в

орієнталістиці, а ці їхні аванґардні позиції були підтримані двома найбільшими

в історії, яка тривала до двадцятого сторіччя, колоніальними системами; після

другої світової війни американці зайняли на Сході — гадаю, цілком свідомо — позиції, підготовлені цими двома колись могутніми європейськими державами. Крім того, я

вважаю, що висока якість, виваженість та обсяг британської, французької й

американської літератури, присвяченої проблемам Сходу, вивищують її над

безперечно важливими дослідженнями, здійсненими в Німеччині, Італії, Росії та

деінде. І я також думаю, що все ж таки найважливіші перші кроки в орієнтальних

студіях були спочатку зроблені або в Британії, або у Франції, а вже потім

детальніше опрацьовані німцями. Наприклад, Сильвестр де Сасі був не тільки

першим із сучасних та інституційних європейських орієнталістів, які

досліджували іслам, арабське письменство, релігію друзів та {32} Сасанідську Персію; він був також учителем Шампольйона і Франца Боппа, засновника німецької компаративної лінґвістики. Не менш істотні претензії на

пріоритет і подальшу провідну роль, безперечно, мають також Вільям Джонс та Едвард

Вільям Лейн.

По-друге, прогалини в моїх дослідженнях орієнталізму

значною мірою заповнені нещодавнім опублікуванням кількох важливих праць про

те, яким чином вивчення основ Біблії сприяло розвиткові та утвердженню того, що

я називаю сучасним орієнталізмом. Найкращим і найзмістовнішим у світлі

порушених мною проблем є масштабне дослідження Е. С. Шаффера «„Хан Хубілай“ і

падіння Єрусалиму» 14, де напрочуд глибоко простежуються витоки

романтизму та інтелектуальних занять, з яких згодом проросло чимало творів

Кольріджа, Браунінґа та Джордж Еліот. До певної міри, праця Шаффера наповнює

новим змістом накреслену Швабом схему, відповідно артикулюючи релевантний

матеріал, який можна знайти в працях німецьких дослідників Біблії, й

використовуючи цей матеріал для прочитання, завжди по-новому й завжди цікаво, написаного трьома великими англійськими авторами. Проте цій книжці істотно

бракує відчуття політичної, а також ідеологічної гостроти, якої надали

орієнтальному матеріалові британські та французькі автори, чия творчість

цікавить мене найбільше; крім того, на відміну від Шаффера, я намагаюся

пояснити подальші тенденції розвитку як у академічному, так і в літературному

орієнталізмі, що мають стосунок до зв’язків між британським та французьким

орієнталізмом, з одного боку, та зростання експліцитно колоніального

імперіалістичного світогляду — з другого. А ще я бажаю показати, як ці давніші

теми були більш або менш відображені в американському орієнталізмі після другої

світової війни.

Проте є один аспект мого дослідження, який робить

його не зовсім повноцінним, — це там, де, крім поодиноких посилань, я не

обговорюю з вичерпною детальністю німецькі набутки після початкового періоду, коли домінував Сасі. Будь-яка праця, що намагається проникнути в суть

академічного орієнталізму і приділяє мало уваги таким ученим, як Штайнталь, Мюллер, Беккер, Ґольдціер, Брокельманн, Ньольдеке — і це далеко не всі — дає

підстави для критики, і я цілком щиро нарікаю на себе, {33} що дав такі

підстави. Я особливо шкодую, що не приділив більше уваги великому науковому

престижеві, який мала німецька школа в середині дев’ятнадцятого сторіччя і

нехтування якої спонукало Джордж Еліот різко осудити методи британської

острівної науки. Я зберігаю в пам’яті незабутній портрет містера Кейсобона, який

Еліот намалювала в своєму романі «Мідлмарч». Одна з причин, чому Кейсобон не