Читати книгу - "Метаморфози, або Золотий осел"

13. Коли я таке почув, холодний піт мене облив, нещасного, все в мені затрепетало, так що аж тапчан затанцював на моїй спині, мов навіжений. А милесенька Пантія й каже, звертаючись до подруги: — Чому б нам, сестричко, та й не розтерзати цього гультяя, як це робили вакханки[26], або, зв'язавши руки й ноги, не каструвати його? — На що Мероя (тут я зметикував: саме так звати цю жінку, бо опис Сократа чудово їй підходив) відповідає: — Ні, дорогенька, хай він поки що поживе собі, щоб було кому грудочку землі кинути на тіло цього невдахи. — І, відтягнувши голову Сократа направо, встромила йому в лівий бік шиї меч аж по руків'я, потім стала старанно збирати струмини крові у підставлений до рани бурдюк, щоб не пропала жодна крапля і не залишила по собі ніякого сліду. Бачив я все це на власні очі. Відтак мстива Мероя запустили праву руку глибоко в рану (гадаю, щоб нічого не пропустити в обряді жертвоприношення), аж до самих нутрощів, і, попорпавшись там, витягла серце мого бідолашного товариша. З його горла, розсіченого ударом меча, добувся якийсь глухий звук, чи то пак слабе хрипіння, і він спустив дух. Тим часом Пантія, затикаючи губкою широчезний отвір рани, мовила так: — Гей ти, губко, у морі народжена, не пробуй через річку переправлятися! — Вчинивши таке злодіяння, вони відходять, але на прощання одна з них відсунула мій тапчан, і обидві відьми, розставивши над моїм лицем ноги, випустили весь вміст своїх міхурів і геть залили мене страшенно смердючою сечею.

14. Як тільки вони переступили поріг, двері негайно. вертають на своє звичне місце, мовби нічого й не сталося, завіси ввійшли у свої жолоби, одвірки знову закріпилися, засуви були там, де раніше. А я, як був, так і залишився на підлозі; ледь переводячи дух, лежав, розпластаний, голий, промерзлий, залигай сечею, наче щойно з'явився на світ з материнського черева, а точніше, — напівмертвий, що пережив власну смерть, або принаймні як злочинець, призначений на розп'яття [27]. — Що буде зі мною, — подумав я, — коли вранці знайдуть зарізаного Сократа? Хто повірить моїм словам, хоч я буду й казати правду? Скажуть: — Як це так? Покликав би ти, чоловіче, принаймні на допомогу, якщо вже не міг, такий здоровило, справитися з жінкою! На твоїх очах ріжуть людину, а ти й рота не відкрив! А як це ти сам уцілів? Чому ця жінка пощадила свідка злочину, який міг би виступити проти неї на суді? Отже, коли ти уникнув смерті, то тепер іди за своїм товаришем.

Такі й подібні думки мучили мене безперестанку, а тим часом ніч кінчалася. Найкращий вихід із становища, яке склалося, як здавалось мені, — це непомітно вислизнути вдосвіта і пуститись у дорогу хоч би навпомацки. Беру свою торбу, вкладаю ключ у замок, стараюсь відсунути засув. Але ці непідкупні й вірні двері, що вночі самохіть розчахнулись, тепер тільки після довгих моїх зусиль розчинились і Дали мені змогу вийти надвір. 15. Коли я вийшов, заволав: — Гей, в тут хто-небудь? Відчини мені ворота, бо вдосвіта хочу рушити в дорогу. — На це відгукнувся нарешті воротар, ще напівсонний (а спав він десь за ворітьми на землі): — Хіба ти не знаєш, яка небезпека чекає на тебе від розбійників? Серед глухої ночі — в дорогу? Це ж божевілля! Якщо тобі при нечистій совісті життя не миле, то в кожного з нас голова на шиї, а не диня! А втратити голову за тебе аж ніяк не хочеться! — Розумію, — кажу, — але вже світанок близько. До того ж. що можуть забрати розбійники в такого злидаря? Невже не знаєш, дурню, що голого не може роздягнути навіть десяток силачів? — На це він, повернувшись на другий бік, буркнув спросоння: — А звідки мені знати, чи ти часом не перерізав горла своєму товаришеві, що з ним учора ввечері ти прийшов сюди переночувати, а тепер хочеш чкурнути? — В цю хвилину (прекрасно це пам'ятаю) мені привиділося, що земля піді мною розступилась аж по дно Тартара і голодний пес Цербер[28] роззявив свою пащу, щоб роздерти мене на шматки. Тоді і дійшло до мене, що добренька Мероя пощадила моє горло не з жалощів, а з жорстокості, щоб зберегти мене для розп'яття.

16. Отже, вертаюсь я у кімнату і починаю роздумувати, як би тут чимшвидше накласти на себе руки. Але оскільки доля не дала мені жодного іншого засобу для самогубства, крім отого тапчана, я й почав промовляти:

— Тапчанчику, мій найдорожчий, ти, що зі мною пережив стільки злигоднів, ти — єдиний чесний свідок того, що сталося цієї ночі.. Лише на тебе я зможу послатись як на свідка моєї невинності. Підкажи мені надійний засіб, як мені чимскоріше перебратись на той світ. — З такими словами я відрізую з тапчана мотузку, якою був він обтягнутий, закидаю і прикріплюю один кінець її до балки, яка виступала трохи під вікном, на другому кінці роблю міцний зашморг, стаю на тапчан і, високо піднявшись, всуваю у зашморг голову. Відштовхнув ногою опору, на якій стояв, щоб під тягарем тіла зашморг затягся навколо шиї й задушив мене, та раптом мотузка, очевидно стара і прогнила, обривається, я лечу звисока й падаю на Сократа, який лежав близько від мене, і разом з ним скочуюсь на землю.

17. Саме в цей момент вривається в кімнату двірник із скаженим криком: — Де той, що глибокої ночі спішно збирався в дорогу? Що, тепер хропе під ковдрою? — Тоді (не знаю, чи внаслідок мого падіння, чи від цього нестямного, крику) першим прокидається Сократ, встає і каже: — Недарма постояльці проклинають трактирників! Цей нахабнюка вривається сюди непроханий, очевидно, щоб щось поцупити, своїм горланням будить з глибокого сну мене, вкрай стомленого. — На ці слова я, несподівано зрадівши, бадьоро схоплююсь і вигукую: — Глянь-но, кращий з воротарів: мій товариш і брат живий та здоровий, а ти вночі напідпитку плів, нібито я його прикінчив! — 3 цими словами я обіймаю Сократа й засипаю його поцілунками. Але від смороду жахливої рідини, якою мене облили трикляті ламії [29], йому так закрутило в носі, що він рвучко відштовхнув мене: — Іди геть, — гаркнув він, — від тебе несе, як з помийної ями! — Потім лагідно почав розпитувати в мене про причину цього аестерпного запаху. А