Читати книгу - "Смерть Верґілія"

йому в них ніщо так і не відкрилось, зосталася тільки загадка, й прослалось минуле загадкою від одного берега до другого, прослалось аж до сьогодення, тож і в ядучім чаду смолоскипів, і в гнітючій духоті міста, і у тваринно-диких, темнодишних випарах тіл людських, посеред майдану і посеред його безвісти він ненастанно і непомильно відчував запах моря і величну його непроминущість. Позаду лишилися судна, дивовижні оті птахи безвісти, з яких долинали іще команди, потім рвучко зарипів дерев’яний коловорот, відтак низьким басом озвались литаври, і їхній звук пролунав, мов останнє відлуння світила, що, день завершивши, пірнуло у море, а там, далі — вітер роздольний моря, його неспокій, увінчаний мільйонами білих маленьких корон, Посейдонова усмішка, всякчас обернутися ладна на розкотистий сміх, коли бог поганяє коней своїх, а за морем, воднораз його обступаючи, — омиті водами землі, всі ті землі, які він сходив, які обійшов по їхнім камінню, по гумусі їхнім, обійшов, прилучаючись до життя рослин, тварин і людей, уплетений в їхнє життя, безпорадний перед огро-мом безвісти, нездатний із нею впоратись, уплетений і вплутаний у цілу низку подій і речей, вплетено-вплутаний у ті землі і їхні міста; як глибоко кануло все це в минуле і яке, однак, все це близьке — речі, землі, міста; як далеко вони позаду і воднораз ось тут, довкола, в ньому самому, якими рідними вони йому стали, ці осяяні сонцем і огорнені тінню, гамірні вдень і тихі вночі, знайомі і загадкові, Атени й Мантуя, Неаполь, Кремона, Медіолан і Брундизій… О, і Анди також!.. І все це сюди перенеслося, все це тут, у шумовинні вогнів на припортовім майдані, все це дихає бездиханним духом, мовкне від незбагненних криків, поєднане в одній-єдиній єдності, в якій далина враз стає близькістю, близькість — далиною, і він, хто серед цього шаленства невагомо пливе над майданом, враз обернувся на сторожку невагомість; цей гемонський чад перед очима й у свідомості спонукав його усвідомити власне життя, усвідомити два ті зустрічні потоки ночі, що несли його все життя, ночі, в якій перетинаються минуле й майбутнє; він усвідомив це тут, де вони перетнулися, в цій вогнями охопленій, вогнями залитій теперішності цього майдану на березі моря, поміж минулістю і майбуттям, поміж морем і суходолом; ось він і сам посеред цього майдану, так ніби волею долі хтось переніс і лишив його тут, посеред буття його власного, тут, де перетнулись світи його, посеред його власного світу. Однак був це лишень припортовий майдан Брундизія.

Та навіть якби цей майдан був посеред цілого світу, то лишатися тут не варто було б і поготів; щодалі більше і більше людей сунуло з довколишніх вуличок і провулків, гирла яких прикрашали врочисто-вогненні заклики й гасла, і рабів-носіїв знов чимраз дужче відтісняли від середини майдану, тож тепер дістатися звідси до вояцьких шпалер і наздогнати процесію Авґуста, що під звуки фанфар тим часом рушила, взагалі не було вже надії. Шум і гам наростав, адже цю музику можна було лише перекричати, перегорлати, пересвистіти, а разом з чимдалі гучнішим шумом і гамом наростала і безцеремонність та грубість, з якими ці люди тиснули і штовхали одне одного у товкотнечі, що ставало для декого мало не самоціллю й розвагою; та, попри свавілля це, складалося враження, немовби та легкість, природність сторожкої невагомости, що тримала в напрузі його самого, передалася й усьому майдану, немовби до одного освітлення, видимого, додалося іще одне, невидиме, й, нічого не змінюючи в його яскравих спалахах, що їх поглинали одразу тіні, все ж таки, схоже, ще дужче його поглибило і воднораз відкрило, однак, і другий, навіч видимий буттєвий зв’язок речей одна з одною — далекий, подібний до сну наяву буттєвий зв’язок, що ховається в будь-якій близькості, навіть у зовсім близькій, безпосередній, відчутній на дотик. І, ніби на доказ цієї далекої, ледве вловимої природности того зв’язку, того другого, на чолі ескорту зненацька з’явився хлопчик; ніхто й не помітив, коли він там опинився; легко, мов граючись, хлопчик розмахував смолоскипом — він його вихопив, певно, з руки першого стрічного — й, орудуючи ним, як мечем, прокладав собі шлях крізь натовп.

— Дорогу Верґілію! — весело викрикував хлопчик просто в обличчя людям. — Дайте дорогу своєму поетові!

І люди — чи то лиш тому, що в паланкіні несли вочевидь одного з наближених до самого Цезаря, чи то гарячковий блиск в очах цього недужого з потемнілим жовтявим обличчям викликав у них неабиякий страх, — люди таки й розступалися, отож завдяки саме цьому малому проводиреві натовп узагалі звернув на них увагу, і вони, хоч і поволі, посувались вперед. Місцями траплялися, звісно, й такі гущі, проти яких безсилою виявлялася і пустотлива незворушність юного підлабузника, і його невгамовний смолоскип; на такі стовписька не діяв навіть моторошний вигляд недужого чоловіка, навпаки, спершу звичайні спроби уникнути цього моторошного видовища, байдуже відвести від нього погляд згодом щоразу оберталися на досить відверте невдоволення, що виливалося в часом несміливе, часом агресивне бубоніння, а то й викликало мало не загрозливий настрій юрби, і його недоброзичливо-влучним слівцем виказав один загалом добродушний жартівник, який вигукнув:

— Ти диви — чародій! Цезарів чародій!

— Звісна річ, чародій, а ти — бовдур нещасний! — крикнув у відповідь хлопчик. — Такого чародія ти за ціле своє дурноголове життя взагалі ще не бачив. Це — найбільший наш чародій, усім чародіям чародій!

Над головами знялося кілька рук з розчепіреними пальцями — проти пристріту від лихого ока, а якась напудрена повія у перехнябленій білій перуці вереснула в бік паланкіна:

— Дай мені чарів кохання!

— Ага, дай їй — поміж ніг, та добряче дай! — фальцетом докинув, перекривляючи її, схожий на гусака засмаглий парубок, вочевидь моряк, і обома руками, помережаними блакитним татуюванням, мацнув її ззаду, на що молодичка солоденько-ніжно скрикнула: — Таких чарів і я тобі дам — з дорогою душею і скільки завгодно!

— Дорогу чародієві, дайте дорогу! — знову скомандував хлопчик, а потім, хутко зорієнтувавшись, рішуче штовхнув ліктем гусака вбік і досить несподівано повернув праворуч, до краю майдану; ті двоє, що несли скриньку із манускриптом, слухняно рушили вслід за ним, не так слухняно — імператорський челядник, а за ним і носії з паланкіном та решта рабів, немовби скуті всі невидимим ланцюгом. Куди ж вів їх цей хлопчик? І звідки він тут узявся, з якої далечини, з яких глибин пам’яті виринув? Яке минуле, яке майбутнє його покликало? Яка така таємнича необхідність? І куди, з якої минулої, до якої майбутньої таємниці