Читати книгу - "Таємниця катакомб"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Роберт ішов, не зупиняючись, усе далі й далі… І думав: «Так глибоко в катакомби не заходила жодна жива душа впродовж двох тисячоліть».
Раптом він спинився наче вкопаний. Жалісний стогін скував холодом його тіло. Протяжне виття з глибин катакомб…
III
Серце ледь не вистрибувало з грудей. Він завмер, прислухаючись… чекав… слухав… Чекав у напрузі, що ось зараз нове виття пронизав душу й мозок.
Звідки воно долинає? Хто виє?
То був не людський звук. У цьому він не сумнівався. Але хіба в катакомбах живуть дикі звірі? Виття було схоже на… Роберт постарався відігнати страшну думку, але вона все не йшла з голови… То було схоже на виття чудовиська… Монстра не зі світу живих.
Роберт притиснувся до стіни. Боявся вмикати ліхтарик. Ліпше залишатися невидимим.
Спробував уявити, хто або що могло так завивати.
Може, у підземеллі вивівся цілком новий вид тварин? Сліпі, безволосі, підземні дикі звірі, які пожирали щурів, кажанів, комах — усе, що заблукало в катакомбах?
Наприклад, хлопчиків з Норвегії?
Знову виття.
Протяжне. Жалібне.
Роберт заплющив очі. І раптом його пронизала думка: Протяг!
Яка неймовірна полегша! Це, мабуть, вітер! Вітер, який протискається вузьким лазом.
А вітер означає лише дві речі:
У тунелі є життєдайне повітря.
І десь далі має бути вихід на поверхню.
IV
Роберте…
Голос. Ось знову. Невиразний дівочий шепіт.
Роберт засвітив ліхтарик, майже очікуючи побачити загадкову дівчинку. Просто перед собою.
Бліду. Мертву.
Вимкнув світло. І відразу знову ввімкнув.
А тоді побачив її.
Розділ VI
Страх
Рим
Сині мигалки. Сліпучі спалахи бліців. Телерепортер з мікрофоном в руці веде пряму трансляцію: «Поки залишається нез’ясованою причина обвалу, однак поліція побоюється, що в катакомбах потрапила в пастку принаймні одна людина». Журналісти з’юрмилася навколо керівників рятувальної операції, які разом з Умберто вивчали схему підземних ходів.
Посеред того мурашника стояла мама Роберта, ледь жива від страху. Повернувшись зі святкової вечері з археологами, вона не застала сина вдома. Спершу розсердилася. А тоді в душу закралася підозра. Зазирнула до своєї торбинки. Так і є. Ключ від входу до катакомб зник.
Роберт!
Під’їхав ще один пожежний автомобіль. Сині відблиски маячків мерехтіли на фасадах будинків. Тріскотіли рації. Поліція нап’яла загороджувальну стрічку, щоб стримати натиск цікавих.
Керівником рятувальників був кремезний чоловік у шоломі й важкій уніформі. Він взяв Робертову маму за руку.
— Це кепі вашого сина? — запитав він, показуючи бейсболку Роберта.
Мама змогла лише мовчки кивнути.
— Ми зробимо все можливе, щоб знайти вашого сина, шановна пані, — співчутливо сказав чоловік.
Його слова прозвучали, мов смертний вирок. Вона заплакала.
Розділ VII
Анґеліна
Рим, у катакомбах
Дівчинка.
Роберт так здригнувся, що ледь не заточився назад.
У затуманеному пилюкою півмороку її постать заледве виднілася, наче розмита світлина.
Дівчинка?
Що вона тут робить?
Роберте!
Її голос. Щось у ньому було дивне.
Хутчіше!
— Хто ти? — затинаючись, запитав Роберт. — Звідки знаєш, як мене звати? Можеш вивести з підземелля?
Немає часу! Поквапся, Роберте!
Вона манила його пальцем. Роберт несміливо рушив за нею.
Немає часу? На що немає часу?
Швидкими кроками — такими швидкими, аж здавалося, ніби вона летить у повітрі, а не йде — дівчинка рушила у пітьму.
Роберт наздогнав її у великій залі, повній кістяків.
Дівчинка стояла посеред зали, чекаючи на нього. За завісою пилюки він ледве її бачив. Дівчинка — приблизно його однолітка. Вона була вдягнена в щось схоже на білу сукню, підперезану паском. Роберт захекався. А дівча анітрохи не втомилося.
Поквапся, Роберте! Часу вже майже немає!
Щось не те було з її голосом. Щось, чого Роберт не вмів витлумачити.
— Зажди! — гукнув він. — Як тебе звуть?
Анґеліна.
«Анґеліна. Звучить, як ангел, — подумав він. — Ангел…»
Ні, не ангел, ні. Хотіла б ним бути. Ангелом у Бога на небі…
Розділ VIII
Безнадія
Рим
У супроводі чотирьох поліцейських мотоциклів прибув автомобільний кран і вантажівка з екскаватором у кузові. Кілька чоловіків, перегукуючись, координували процес спуску екскаватора з кузова на асфальт. Мама Роберта не розуміла, навіщо тут здався кран. Журналістів і телерепортерів з камерами відвели далі від провізорного рятувального центру. Безперервно блимали спалахи фотокамер. До Робертової мами підійшли Умберто й керівник рятувальників. Кахикаючи й відводячи погляд.
— Завалена частина тунелю розташована в глибині лабіринту, який ще зовсім не досліджений, — першим почав керівник.
— Навряд чи Роберт встиг зайти так далеко, — обережно додав Умберто.
«Не знаєте ви Роберта», — подумала мама.
— Ми робимо все можливе й неможливе, — сказав головний рятувальник.
Мама бачила правду в їхніх очах — вони втратили надію…
Розділ IX
Обвал
Рим, у катакомбах
Поквапся, Роберте!
Вони бігли чимдуж.
Чому такий поспіх?
Анґеліна довго вела Роберта лабіринтом ходів і тунелів.
Швидше, Роберте, швидше!
І раптом він відчув це…
Спершу вібрацію. Задрижала долівка. Зі стелі сіявся пісок.
А тоді долинув звук. Наче грім.
Розкотистий. Грізний.
Швидше, Роберте, швидше!
У його голові немов вибухав крик.
Роберт глянув на стелю. Угорі ширилася розколина. Звідти посипалося каміння, земля і пісок.
Сюди, Роберте, сюди!
Він кинувся услід за дівчинкою.
Хутчіш!
І враз обвалилися катакомби.
Розділ X
Землетрус
Рим
Землетрус.
Здалося, ніби почався землетрус. Вулиця під ногами заходила ходором. Хтось кричав. Якесь запарковане авто перевернулося та так і завмерло на боці. Завивала автомобільна сигналізація. Крізь водостоки й каналізаційні колодязі виривалися стовпи пилу з підземелля. «Землетрус?» — подумала Робертова мама. І лише побачивши вираз обличчя Умберто, усе зрозуміла.
Катакомби!
— О Господи! — скрикнула вона.
Умберто глянув на неї. Нічого не сказав, лише стояв і дивився на неї. Нарешті видушив з себе:
— Це ще нічого не означає…
Звісно, це багато що означало. Десь там, глибоко під землею, був Роберт. І ось підземелля завалилося.
Жінка кинулася до входу в катакомби, але ніякого входу більше не було. Лише каміння.
Тонни каміння.
Керівник рятувальників підійшов до неї. Зняв шолом. У його очах стояли сльози.
— Ми тут безсилі, пані, — тихо промовив він.
Жінка в розпачі закусила кулак.
— Очевидно, розкопки порушили моноліт лабіринту, — вів рятувальник далі. — Звісно, ми організуємо пошуки…
Слова його поволі танули, голос згасав.
Мама Роберта не наважувалася запитати. Вони мовчки дивилися одне на одного.
— А Роберт? — нарешті пробелькотіла мама.
Рятувальник крутив у руках шолом, потупивши погляд.
— О ні! — прошепотіла вона.
Підійшов Умберто, обійняв її за плечі.
— Ні… ні… ні…
Коліна підігнулися. Умберто довелося її підтримувати.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниця катакомб», після закриття браузера.