Читати книгу - "Вождь червоношкірих: Оповідання"

Благаю вас, зачекаймо, поки Хор[29] підступить до рампи[30] і проллє жалобну сльозу на комплекцію містера Гувера. Сурми, проспівайте про згубний вплив ожиріння, про прокляття повноти, про трагедію огрядності. Якщо витопити романтику з товстуна Фальстафа[31], то її, можливо, виявиться набагато більше, ніж у сухореброму Ромео. Проте коханцеві дозволяється зітхати, але в жодному разі не пихтіти. Талан товстих людей — витанцьовувати в почті Момуса. Марно найвірніше у світі серце б'ється над п'ятдесятидвохдюймовою талією. Геть, Гувере! Гувер, сорока п'яти років, багатий і дурний, міг би полонити Єлену Прекрасну[32]; Гувер, сорока п'яти років, багатий, дурний і товстий — приречений на вічні муки. Тобі, Гувере, ніколи ні на що не можна було розраховувати.

Якось одного літнього вечора, коли мешканці місіс Паркер сиділи на ґанку, міс Лісон підняла очі до небес і зненацька, неголосно засміявшись, вигукнула:

— А онде він, Віллі Джексон! Звідси його теж видно. Усі глянули вгору: хто на вікна хмарочосів, хто — на небо, виглядаючи якогось повітряного корабля, яким керував згаданий Джексон.

— Це он та зірка, — пояснила міс Лісон, показуючи тоненьким пальцем, — не та велика, яка мерехтить, а поряд із нею, та, що світить рівним блакитним сяйвом. Вона щоночі видніється з мого вікна в стелі. Я назвала її Віллі Джексон.

— Ну, та й справді! — сказала міс Лонґнекер. — Я не знала, що ви астроном, міс Лісон.

— О так! — промовила мала звіздярка. — Я нічим не згірш будь-якого астронома знаю, який крій рукава буде восени у моді на Марсі.

— Ну, та й справді! — відповідала міс Лонґнекер. — Зірка, про яку ви щойно говорили, називається Гамма із сузір'я Кассіопеї. Вона належить до зірок другої величини і проходить через меридіан у…

— О, — сказав дуже молоденький містер Еванс, — мені здається, їй більш пасує ім'я Віллі Джексон.

— Саме так, — підтакнув містер Гувер, голосно й презирливо засопівши в бік міс Лонґнекер, — мені здається, міс Лісон має право називати зірки, як їй забажається, і не зважати на всіх тих старовинних астрологів.

— Ну, та й справді, — сказала міс Лонґнекер.

— Цікаво, впаде ця зірка чи ні, — подала голос міс Дорн. — У неділю в тирі від моїх куль упали дев'ять качок і один кролик із десяти.

— Звідси, знизу, він не такий гарний, — сказала міс Лісон. — Ось би вам глянути на нього з моєї кімнати. Уявіть, із колодязя зірки видно навіть удень. А моя кімната вночі — ну просто-таки стовбур вугільної шахти, і Віллі Джексон схожий на велику діамантову шпильку, якою Ніч прикрасила своє кімоно[33].

Потім настав час, коли міс Лісон не приносила додому нерозбірливі рукописи для передруку. І вранці, замість того, щоб іти на роботу, вона ходила від однієї контори до іншої, і серце її завмирало від постійних холодних відмов, які їй передавали молоді нахабні конторники. Так було тривалий час.

Якось увечері, в час, коли вона зазвичай приходила після обіду з закусочної, вона важко піднялася на ґанок будинку місіс Паркер. Але цього разу вона поверталася, не пообідавши.

У вестибюлі вона зустріла містера Гувера, і той відразу скористався нагодою. Він запропонував їй руку і серце, нахилившись над нею, як величезний виступ гори. Вона відсахнулася й притулилася до стіни. Він спробував узяти її за руку, але вона підняла руку й слабко вдарила його по щоці. Крок за кроком вона повільно йшла сходами, хапаючись за перила. Вона пройшла повз кімнату містера Скіддера, де він червоним чорнилом вписував у свою (неприйняту) комедію ремарки для Мертл Делорм (міс Лісон), яка мала «піруетом[34] пройтися від лівого краю сцени до місця, де стоїть Граф». Крутими сходами, застеленими доріжкою, вона, нарешті, доповзла до горища й відчинила двері своєї кімнати.

Вона зовсім не мала сили, щоб запалити світло чи роздягтися. Упала на залізне ліжко, і старі пружини навіть не прогнулися під її тендітним тілом. Похована у цьому пеклі, вона підняла важкі повіки й посміхнулася. Тому що у вікно в стелі світив їй спокійним яскравим сяйвом вірний Віллі Джексон. Вона була відрізана від усього світу. Вона занурилася в чорну імлу, і тільки малесенький блідий квадрат обрамляв зірку, яку вона назвала так чудернацько і, на жаль, так безрезультатно. Міс Лонґнекер, мабуть, мала рацію: це все ж таки Гамма із сузір'я Кассіопеї, а ніякий не Віллі Джексон. А проте так не хочеться, щоб це була Гамма.

Вона лежала на спині й двічі спробувала підняти руку. Втретє вона із зусиллями таки піднесла два худих пальці до уст і зі своєї темної ями послала Віллі Джексону повітряний поцілунок. Рука її безсило впала.

— Прощавай, Віллі, — ледь чутно прошепотіла вона. — Ти за тисячу миль звідси і жодного разу навіть не підморгнув. Але ти мені сяяв звідти майже весь час, коли тут була суцільна темрява, правда ж?.. Тисячі тисяч миль… Прощавай, Віллі Джексоне.

О десятій ранку наступного дня темношкіра служниця Клара помітила, що двері міс Лісон зачинені; двері зламали. Не допомогли ні оцет, ні розтирки, ні палене пір'я; хтось побіг викликати швидку допомогу.

Не пізніше ніж слід, із жахливим дзвоном, карета розвернулася перед ґанком, і з неї вискочив спритний молодий медик у білому халаті, готовий діяти, енергійний, упевнений, зі спокійним обличчям, почасти життєрадісним, почасти похмурим.

— Карета до будинку сорок дев'ять, — коротко сказав він. — Що трапилося?

— Ой, так, лікарю, — надулася місіс Паркер, ніби найважливішою справою було її власне занепокоєння через те, що в домі неспокій. — Ми вже все спробували — а вона все не приходить до тями. Це молода жінка, звати міс Елсі, так, така собі Елсі Лісон. Ніколи раніше в моєму домі…

— Яка кімната? — закричав лікар таким страшним голосом, якого місіс Паркер ніколи в житті не чула.

— На горищі. Це…

Імовірно, лікар швидкої допомоги знався на розташуванні горішніх кімнат. Він помчав нагору, перестрибуючи відразу декілька сходинок. Місіс Паркер повільно потяглася за ним, як того й вимагало почуття власної гідності.

На першій площадці вона зустріла лікаря, який уже повертався, несучи на руках астронома. Він зупинився і своїм гострим, як скальпель, язиком різонув декілька слів, не дуже голосно. Місіс Паркер завмерла у незручній позі, як сукня з цупкої тканини, що зіскочила з гачка. Відтоді почуття незручності в її душі й тілі залишилося назавжди. Час від часу занадто допитливі мешканці питали, що ж це їй сказав