Читати книгу - "Бляшаний барабан"

Так само наївно було б буквально тлумачити й історію з ресторанчиком якогось пана Шму. Той, — очевидно, першокласний психолог — подавав своїм гостям за чималі гроші лише цибулину на дерев'яній дощечці і гострий ніж. Гості різали свої цибулини і нестримно ридали над програною війною і споневаженою нацією, а дехто, можливо, навіть побивався через власні гіркі помилки, допущені в роки служіння Третьому Райхові. Але і в цьому разі то була лише гра, лише для самого себе поставлений спектакль, що заколисує совість...

Вигадка з цим паном Шму і його ресторанчиком дотепна і, слід сказати, вельми зла. Але в ній не було б нічого, крім дотепності та зла, якби Ґрас — ніби мимохідь (як він, до речі, майже все в цій своїй книзі робить) — не завів би кудись «убік». Я маю на оці історію загибелі пана Шму, а також і нічим ніби не обґрунтований вчинок Оскара, який, можливо, врятував нашому героєві життя...

Вищезгаданий ресторанчик Шму, який непогано заробляв на схильності повоєнних німців чи то до каяття, чи то до самовиправдання, виявилося, ще й любив полювати на горобців. Разом з трьома оркестрантами свого ресторанчика (до них належав і Оскар) він час від часу виїздив з такою «спортивною» метою на природу. І завжди задовольнявся дюжиною застрелених пташок. Але одного разу дозволив собі тринадцяту. Після цього полювання Оскар несподівано захотів повертатися додому пішки. А машина потрапила в аварію. Одначе загинув лише ресторатор Шму...

Ось і вся історія — тлумачте її, як зумієте... Певна річ, що не дослівно. Адже нам нібито натякають, що в світі існує якась сила (чи «інстанція»), яка в щось втручається, щось по-своєму «регулює», «виправляє», «переінакшує»... Одного разу врятувала від розстрілу Віктора Велюна, іншого разу помстилася за зайвого горобця та ще й про всяк випадок попередила «щасливчика» Оскара?! Прямої відповіді на ці питання не дасть нам ніхто. Понад сказане, якщо уявити собі чергу, вишикувану із бажаючих на них відповісти, то крайнім у цій черзі, ймовірно, стояв би наш автор — Понтер Ґрас. І в тому його сила. Я б навіть сказав, що він у певному розумінні саме за небажання давати надто прямі відповіді й отримав свою Нобелівську премію.

Врешті-решт з'ясувалося, чому Оскар опинився у згаданому спеціальному лікувальному закладі: на нього впали обґрунтовані підозри в тому, що саме він зарізав сестру-жалібницю Доротею. І Оскар задоволений, адже в такий дивний (а водночас простий) спосіб йому пощастило сховатися від підступного світу: адже наївною дитячою мрією нашого героя було сховатися під чотирма спідницями бабці Коляйчек...

І виказав Оскара його новий приятель, а з часом — друг, фон Вітляр: завдяки цій інтризі вони не лише познайомилися, а й зблизилися духовно. І Оскар сам умовив фон Вітляра написати на нього виказ, та ще й вправно «розкрутив» усю історію: утік до Парижа, і його було там арештовано просто на місці. А Вітляра, який давно вже мріяв про славу, суд над Оскаром зробив знаменитим...

Нібито всім з того була користь. А проте щасливим цей фінал усе ж таки не назвеш. Спритно, навіть вельми дотепно зорганізувавши своє ув'язнення, герой наш продовжує (а можливо, саме тепер лише починає) по-справжньому боятися того, що коли-небудь виявиться справжній убивця і його — фальшивого — викинуть геть, у той моторошний, незбагненний, смертельно небезпечний світ, що всіх нас оточує...

А проте страхи Оскара провокує не лише ця, цілком конкретна, можливість. Є ще й обставина не так особистого характеру, як нібито «неусувно-всесвітня»: річ у тому, що героя нашого переслідує ще й якийсь невідступний, таємничий, нібито розлитий у всесвіті екзистенційний (а отже, і геть нездоланний!) жах, чомусь втілений в образі Чорної кухарки, героїні наївної дитячої лічилки...

На різних сторінках книги в текст то тут то там монтуються її уривки, і вони провокують страх: справжній, а водночас і «придуманий»... Оскар лякає себе, хоче злякатися й не може, адже цей світ, з одного боку, огидний, жорстокий, моторошний, а з другого — все-таки фальшивий, ілюзорний, кумедний, а відтак нібито «безпечний»: «Незважаючи на страх, — стверджує оповідач, — чи, може, саме зі страху, — я сміявся».

Така ось незбагненна двоїстість, зліплена із страху й сміху, по суті, і творить цей дивовижний роман...

І найбільш, мабуть, дивне в ньому — його герой. Той, якого, долаючи сумніви, а можливо, і якусь внутрішню огиду, спонука себе назвати «головним».

Ні, ці сумніви, навіть ця огида диктуються зовсім не голим фактом його «негативности». Адже негативний герой, який, проте, виконує функції головного героя, не такий уже й рідкісний у світовій літературі: згадайте Жоржа Дюруа у Мопассана, або драйзерівського Френка Каупервуда... Якщо перший як на чий смак, то другий — нібито прийнятний, а комусь навіть здається, «привабливим», більше того, гідним наслідування...

Що ж до Оскара, то від нього в першу чергу відштовхує якась глибинна, найневиправніша пощербність — фізична й духовна. Він, я б сказав, круглий «каліка» — як зовні, так і всередині. Відшукати у світовій літературі (та ще ніби на капітанському містку) таку ж нетравну «фігуру», напевно, не так і просто. Тим більше таку, що була б ще і найтіснішими зв'язками пов'язана з самим автором: пов'язана походженням, пов'язана віком, а тим паче — долею... Іноді навіть починає здаватися, ніби доля ця мало не «автобіографічна»...

І не лише — навіть не так — коштом кашубського родоводу, мешкання в Данцигу, повоєнного переїзду на захід країни, захоплення малярством, скульптурою, музикою... Тобто не просто через «підозрілу схожість» фактів біографії автора Ґраса. Бо наявність схожости тут якраз цілком природна!.. Кожний автор, не маючи, по суті, нічого більш надійного, намагається опертися на приватний досвід, а відтак і стати міцно на «латочці» цієї неспростовної вірогідности.

І все-таки у «Бляшаному барабані» стикаєшся з чимось дивовижним, несподіваним, можна навіть сказати, що й з «нісенітним»: адже Ґрас, поза всім іншим, наділяє такого, як Оскар, героя... і власним світобаченням...

Пам'ятаєте, Оскар не бажав з'являтися на світ, мріяв повернутися в утробу матері або хоча б сховатися в її могилі?.. І забажав залишитися трирічним, щоб ні за що не нести в цьому світі відповідальности... Щоправда, коли Друга світова війна завершилася, він ніби знайшов щось на кшталт надії,