read-books.club » Сучасна проза » Я, ти і наш мальований і немальований Бог 📚 - Українською

Читати книгу - "Я, ти і наш мальований і немальований Бог"

183
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Я, ти і наш мальований і немальований Бог" автора Тетяна Пахомова. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 7 8 9 ... 46
Перейти на сторінку:
в двох випадках: або коли вмирає хтось із близьких, або коли щось дуже болить — решта не вартує сліз, бо ж нема більше на світі такого, чого не можна було б виправити… Та те, що насувалося на них, уже було випробуване на людях, які залишили все, що мали в Польщі, і рятували життя втечею за Західний Буг. Вони розповідали такі жахи, які не друкували в газетах і не говорили по радянському радіо: облудна радянська гуманність уклала договір із нацистським звіром — навіщо ж компроментувати друга? Прибулі люди були непотрібні — їх зразу висилали в Сибір, подалі від цивілізації, а ті, хто знайшов місце у Львові, пошепки розповідали по синагогах своїм одноплемінникам про мученицькі смерті своїх близьких і знущання з живих… Тому безвихідь майбутнього для сім’ї була очевидна. Вогнище війни палало вже майже два роки, і жертовний агнець був визначений: «Хороший єврей — це мертвий єврей» — ці слова Геббельса підписували мученицьку смерть цілому народу.

Старий Яків сидів, втупившись заціпенілим поглядом у стіну. Здавалося, що законсервований віковий біль усього єврейського народу раптом вийшов зі стіни й зараз проходить крізь нього. Аарон намагався знайти вихід і не знаходив. Приблизно через годину цілковитого мовчання Аарон піднявся й сказав до батька та Естер:

— Ходімо в крамниці, заберемо золото, буде за що жити…

Хоч якесь рішення одного дало паросток примарної надії іншим, що, можливо, усе минеться, і те, що прозвучало саме слово «ЖИТИ», вернуло з небуття дорослих членів сім’ї, бо менші, хоч і чули слово «смерть», уявляли її як щось абстрактне, що має стосунок до кого завгодно, лише не до них, не до мами, тата, дідуся Якова й бабусі Цилі… Усі троє вийшли в місто й рушили в напрямку площі Ринок. Люд на сімейних нарадах уже теж потроху оговтався. Старше покоління мало добрі уявлення про часи двадцяти-тридцятирічної давності, коли головними ворогами цивільного населення став голод і відсутність найнеобхіднішого, тому незахищені вітрини бакалій уже були розбиті й крізь них мовчки зосереджено викидалися на вулицю ящики з сірниками, сіллю, милом, крупами; і все це теж мовчки, діловито, без тіні усвідомлення гріховності свого вчинку, швидко підбиралося сірими метушливими бабками із затуманеними поглядами. Вижити хотіли всі. Усі хотіли врятувати себе й своїх близьких, і цьому сильному тваринному бажанню не було противаги моральних сумнівів…

Недобрі передчуття охопили сім’ю; але їхні крамнички ще уціліли. Згорнувши їх невеликий вміст у кошик, Естер і чоловіки поквапом добралися додому, де прикраси були розділені на три частини. Їхня функція вишуканої краси добігла кінця, тепер це було саме життя Зільберманів; одну частину слід було закопати, другу — сховати в нетрях будинку, а третю жінки тремтячими руками почали зашивати в підкладку й складки буденної одежі кожного члена сім’ї — так, щоб при промацуванні сховане збігалося з вузликами й припусками тканини.

Увесь наступний тиждень був мов погане гарячкове марево… Розмірене життя з його звичними справами було вже і недоречним, і видавалося якимсь забутим тривалим і щасливим фільмом; Давид, прокручуючи його в голові перед сном, мав надію, що зранку, як він прокинеться, усе повернеться назад. Та годинники невпинно штовхали час до жорстокої точки неповернення. Давид пригадав, як мама розповідала йому й Мірочці притчу про те, що люди дуже довго просили в Бога дати їм талант знати своє майбутнє й нарешті отримали його: пекар, який знав, що через рік помре, перестав пекти хліб; орач, знаючи, що град виб’є врожай, не засівав поле; лікар, який не хотів моральних мук через смерть пацієнта на десятому році практики, перестав лікувати людей; дівчина не виходила заміж, бо боялася народження мертвого первістка; люди перестали віддавати дітей до школи, бо «нащо тобі знання, як ти маєш бути гончарем чи римарем»; учені, боячись бути осміяними й знаючи сумне майбутнє своїх винаходів, припинили над ними працювати… — так усі намагалися уникнути болю й горя у своїх долях… А в результаті світ спинився: не народжувалися діти, стражденним хворим не було кому допомагати, не було їжі, бо мало хто хотів щось робити, не розвивалася наука — і люди знову звернулися до Бога: «Забери свій дар провидіння назад, не хочемо більше знати майбутнє — інакше ми всі вимремо!..»

Давид з особливою гостротою тепер розумів смисл цієї притчі: він ще не бачив ворога, він ще не бачив боїв, існувало лише знання невідворотності війни, того, що вона буде й вона близько, — а він стільки читав і вчив про різні війни в школі, — і це майбуття пригнічувало й не дозволяло думати про щось інше. Проте він підозрював, що вчити сухий текст підручника з датами боїв, статистикою жертв і втрат — це одне, а бути складовою цієї статистики і в центрі події — це не просто щось зовсім інше. Це те, що принесе набагато більше біди й, вочевидь, буде набагато гіршим для людей і для його сім’ї, ніж написано в книжках… Але якщо майбутні невідомі поки що страждання, розчаруванння й помилки — це ціна, завдяки якій відбувається вдосконалення людей і суспільства, то куди веде людей війна, за яку платять найвищою ціною — людськими життями? — думав Давид і не знаходив відповіді. Чи було добре воїнам Олександра Македонського, їхнім матерям і родинам? Напевно, що ні: кому добре пішки чи в незручному сідлі намотувати по горах і пустелях тисячі кілометрів і їсти один раз на день… Хм, усе-таки цікаво, а в чому було їхнє «добре» — те, що давало їм сили бути слухняними й витривалими? Невже ті кілька монет, які їм платили за службу? Але це всього лиш метал, за який вони зрідка купляли ті задоволення, що можна було мати з меншими муками й частіше… А які добрі речі здобули піддані Македонського? Та й сам він прожив небагато… Чому той, хто вбив одну людину, називається вбивцею, а той, хто тисячі, — видатним полководцем? Тепер хлопчина оцінював його не як великого в історії чоловіка, а як одного з тих численних грішників, які поламали долі багатьох людей; напевно, у сім’ях тих, хто написав про його велич, ніхто від нього не постраждав, бо тоді написали б про нього інше… Та чи не були грішниками й ті, хто оспівував їхні подвиги й називав злочинців і користолюбців видатними полководцями, годуючи примарним бажанням прославитися нові покоління тиранів, які теж ходили до школи й вивчали історію?.. А що стало кращого в Європі під час і

1 ... 7 8 9 ... 46
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я, ти і наш мальований і немальований Бог», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Я, ти і наш мальований і немальований Бог"