read-books.club » Наука, Освіта » За лаштунками «Волині—43». Невідома польсько-українська війна 📚 - Українською

Читати книгу - "За лаштунками «Волині—43». Невідома польсько-українська війна"

181
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "За лаштунками «Волині—43». Невідома польсько-українська війна" автора Володимир Михайлович В'ятрович. Жанр книги: Наука, Освіта. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 7 8 9 ... 72
Перейти на сторінку:
про розгортання масштабної репресивної операції приймав особисто керівник польської держави Юзеф Пілсудський на нараді з міністром внутрішніх справ Славоєм Складковським. Поліції чи військовим силам ставили завдання оточити населений пункт і провести ретельну ревізію кожної хати та господарської будівлі. Шукали зброю, вибухові чи займисті речовини, заарештовували підозрілих осіб, тут же, на місці, проводили допити. Поліцаї й військові діяли максимально дошкульно — руйнували забудови, нищили майно, нещадно били мешканців. Ось який вигляд на практиці мало те, що в документах позначалося словом «ревізія»: «До хати Стефана Микитового, сина Павла, прийшло 5 поліцаїв. Дома була лиш жінка, Зофія Микитів і діти… «Хто господиня?» — «Я», — каже Зоська Микитів. — «Іди до хати, курво, відкривай, курво, скрині!» Перешукали скрині, побили вікна, портрети Шевченка і Франка побили і подерли. «Чого, курво, не говориш польською? Вже десять років Польщі, мала час навчитися!» Кричали до переляканої жінки, окладаючи її кольбами по плечах і по руках, так що аж руки пообтікали, також копали її чобітьми в живіт… Казали перекопати долівку в обох кімнатах хати. Викопали глубоко, як стрілецькі рови. Усьо білля і одіння порозкидали і ходили по нім. Опісля перейшли до комори і шпихліра. Всьо збіжжя висипали на землю. Відтак казали розшивати стріху. Розшили причолки і роги дахів у двох стайнях, розкинули верхи й середину хатньої стріхи. Також розкинули усі стіжки, змішували снопи різного збіжжя. Около 80 кіп збіжжя скинено на одну безладну купу. 10 метрів каміння, зложеного на будову, казали Рибакові Андрухові, Рожницькому Йосифові і др. розкидати. Це було понад сили Андрієві Рибакові, 60-літньому старикові, та на це не зважали, але немилосердними ударами кольби примусили розкидати. Недалеко було зготовлено 6000 цегли на будову нової хати. Цеглу теж мусили люди розкидати. Шукали всюди за зброєю. Не знайшли нічого. Скінчивши ревізію, казали стати вище виміненим господарям і Зосьці Микитів в ряд, дали їм поголовно по кілька кольб і порадили: «Тікайте!» Побили також палицями 12-літню Ольгу Микитів і маленьку Ольгу Кушнір, 3-літню дитину, щоб не плакала за мамою. Пороскидувавши всьо, тріумфували: «Тепер, скотино, не будеш скирти палити, бо будеш мати, що до роботи. Будеш працювати» (село Денисів Тернопільського повіту).

Розгромлені приміщення української школи, 1930 р.

Не менш брутальну реальність приховувало вживане в офіційних документах слово «допит»: «До села Сарники ескадрон 14 полку уланів прибув надвечір. Всіх людей зігнали з поля до села. Згідно з привезеним списком вибрали 15 чоловік, членів місцевої читальні та кооперативу, і замкнули їх у пивниці. Потім викликали по одному, розбирали догола, клали на бочку, затикали рота шматою, яку впихали до уст києм, а голову зв’язували під бочкою з ногами… Кожного били бичами від ціпів по 15 хвилин без перерви, а хто в заготовленому списку був підкреслений, тих бито протягом 2—3 днів». Солдати часто не обмежувалися фізичним знущанням — плюндрували ікони, змушували вголос молитися «за здоров’я коня пана ротмістра», вистригали затриманим волосся.

Згідно з офіційними даними (мабуть, неповними, адже не враховували самодіяльних каральних актів, учинених поліцією чи військом), пацифікація охопила близько 450 сіл. Крім величезних матеріальних збитків, яких зазнали українські селяни через плюндрування їхнього житла та господарства, 1357 з них зазнали побоїв (з-поміж них 93 дитини), понад 40 жінок було зґвалтовано «пацифікаторами», 13 осіб загинули. Знову-таки, наведені цифри втрат не остаточні, тому що деякі з побитих померли від отриманих ран уже після того, коли було зібрано інформацію. Влада всіляко намагалася завадити фіксації наслідків пацифікації — вилучала зібрані свідчення, фотографії, під різними приводами притягала до відповідальності адвокатів, які хотіли захистити постраждалих.

Усе ж українським активістам удалося зібрати чимало інформації про брутальність каральної операції. І не просто накопичити її, а донести до світової громадськості. Місія розповісти світові правду про пацифікацію допомогла об’єднати зусилля дуже різних українських середовищ — членів ОУН, легальних політичних партій, численних емігрантських організацій в Європі та Америці. «Українське питання» набуло актуальності на міжнародному рівні, з’явилися сотні публікацій у західній пресі (тільки в жовтні—грудні 1930 р. в англомовних виданнях — 160 статей, у німецькомовних — близько 400). Завдяки намаганням українських політиків тему пацифікації розглядали на засіданнях Ліги Націй. Міжнародному іміджу польської держави було завдано суттєвих збитків.

Зруйнована поляками читальня товариства «Просвіта» в селі Чижиків Львівського воєводства, 1930 р.

Але ще гіршими були внутрішньополітичні наслідки каральної операції, зокрема наростання ненависті до держави з боку українських селян. Більшість із них намагалися не втручатися в політичні справи, за традицією трималися якнайдалі від влади. Проте їхнє далеке від політики життя усе одно зазнало поневірянь від влади у вигляді акцій каральних загонів поліції чи війська. Наче невблаганне стихійне лихо, влада нищила усе, що так важко створював селянин багато років. Нищила руками «охоронців порядку», тих, хто мав гарантувати безпеку. Важка економічна ситуація початку 1930-х рр., яку кожен із них відчув на собі, ще ускладнилася: слід було знайти кошти для відновлення знищеної хати та господарства. Влаштовані «умиротворювачами» пуб­лічні побої завдавали не лише тілесних, а й душевних ран. Господаря, який покладався в житті лише на себе, роздягали й били палицями на очах його родини та односельців. Навіть важкі побої гоїлися, а пам’ять про приниження залишалася.

Зруйнована поляками читальня товариства «Просвіта» в селі Княгиничі Станіславівського воєводства, 1930 р.

Василь Кук, на той момент один із молодих активістів ОУН, а згодом Головний командир УПА, згадував, що пацифікація змінила українське село. Звичайний сільський мешканець не особливо замислювався над питанням власної національної ідентичності. Уважав себе місцевим, греко-католиком чи православним, іноді досі називав себе русином. 1930 р. від поліцая чи польського вояка він дізнався, що він українець. І саме за це його били, його майно нищили. Йому підкреслювали, що він не поляк, тому не може розраховувати на захист від держави. Вона чужа йому. А молоді активісти, такі як Кук, пояснювали людям, що такого не буде у власній державі, тому треба підтримати тих, хто бореться за її створення. І вони підтримували — протягом 1930-х збільшилася не лише чисельність членів ОУН, а й мережа підтримки в селах Галичини.

Каральна операція «стимулювала» не лише зростання національного самоусвідомлення багатьох українців, а й зростання рівня антагонізму між українцями й поляками. До проведення пацифікації, крім поліції й війська, долучалося місцеве польське населення. Активісти громадської організації «Стрілецький союз» разом із поліцією та військовими брали участь в облавах, основою для арештів та допитів українців часто ставали доноси польських сусідів. Протистояння виходило далеко за межі з’ясування відносин між революційним націоналістичним підпіллям та владою, набувало характеру міжнаціонального конфлікту. Зростало не лише упереджене ставлення українців до поляків як жертв до тих, хто справедливо чи ні були причетними до страждань. Зростала взаємна нетерпимість. Це відзначали експерти Міністерства внутрішніх справ Польщі 1930 р.: «Останнім часом дійшло до такого напруження в атмосфері польсько-українського співжиття, що серед поляків почала з’являтися думка про відплату. Є дані, що з боку польської людності планувалася низка замахів на українських діячів та українські інституції. Був начебто навіть план висадити в повітря катедру Святого Юра». Головний український храм Львова ніхто не знищив, але у цьому місті пройшли меншого рівня терористичні акти —

1 ... 7 8 9 ... 72
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «За лаштунками «Волині—43». Невідома польсько-українська війна», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "За лаштунками «Волині—43». Невідома польсько-українська війна"