Читати книгу - "Незрозумілі"

кілька разів для достовірності своїх слів.

— Ну-ну, — багатозначно всміхнувся охоронець. — Разом? Епідемія... — підморгнув хлопцеві. — Ну йдіть тоді, хворі, — махнув рукою. Сашко з полегшенням видихнув.

А ви задумувалися, чому час іноді повзе товстим, неповоротким слимаком, а іноді пролітає стрімкою ластівкою, залишивши на серці незрозумілий сум? Сашко стояв один перед будинком, у якому жила Орися, і намагався осягнути дивні почуття, що кипіли десь під сонячним сплетінням.

Він був готовий ще сто років іти з нею, не зупиняючись, просто говорити, просто насолоджуватися її голосом, манерою стріпувати волоссям, ловити на собі погляд її глибоких, з маленькими чорненькими краплинками, ніби веснянками на райдужці, очей.

Перед тим будинком, однак, він залишився сам. Орися на мить узяла його за руку, прощаючись, від чого на долоні, здавалося, залишились часточки її тепла.

— Влип ти, Головко, — пробубонів тихо собі під ніс. — Ой влип, по самісіньку маківку, — опустив голову, споглядаючи носаки ще нових, придбаних спеціально до школи блискучих черевиків.

Нарешті закинув на плече рюкзак і почвалав додому. Йому захотілося, наче одинокому вовку-сіроманцю, залізти на якийсь високий пагорб і завити, виливаючи в протяжних звуках свій дивний настрій. Поглянув на годинник мобільника. Минуло лише три хвилини відтоді, як за Орисею зачинилися двері її будинку...

5.

дома Сашко кинув на підлогу в передпокої рюкзак, швиргонув під вішалку черевики і тільки тоді згадав, що забув у школі куртку. «Та що ж за день сьогодні такий відстійний», — подумав. Дістав мобільник, кілька разів тикнув пальцем у сенсорний екран.

— Алло, Романич, — змовницьки проказав. — Та не сичи ти, як зламана праска. Розумію, що уроки ще, — стягнув однією рукою через голову футболку. — Захопи мою вітрівку, забув у школі. Сам ти... — натиснув відбій.

На хвилину зайшов на кухню, ухопив зі сковорідки котлету, взяв у хлібниці шматок «бородинського» і приклався до «холостяцького» бутерброда. Ковтнувши останній шматок, облизав пальці, витер руки рушником, що після прання вже висох на дверях. Кинув на стілець у своїй кімнаті шкільні штани, скрутив жужмом шкарпетки і швиргонув їх у крісло, наче баскетбольний м’яч у корзину. Промахнувся, хмикнув, але по шкарпетки під крісло не поліз, розтягнувся на ліжку, клацнув пультом від музичного центру.

Напередодні закачав на флешку нову збірку, навіть не встиг увечері послухати. Музика, яка вчора захоплювала, викликала чомусь зовсім інші емоції. Прослухавши кілька хіп-хопових композицій, вимкнув програвач, заплющив очі, заклавши руки за голову.

В уяві сплив образ Орисі. Насмішкуваті очі. Спершу сердитий, а потім лукаво-привітний погляд. Знову згадався потиск теплих пальців, перед тим як Орися пішла додому. Сашко відчув, що збуджується. За звичкою увімкнув ноутбук, знайшов якийсь сайт із «веселими картинками» (так їх називали хлопці у класі), увімкнув відео. На екрані хтось із когось зривав одяг і волав несамовитим голосом, вигинаючи вологим тілом. Несподівано йому стало гидко. Наче ковтнув жирного земляного хробака, витягнутого з купи гною. Ніяк уявна Орися не вписувалася в те дійство, яке завжди цікавило і приносило задоволення.

Спересердя закрив програму. Того дня все було не так. Не так, як завжди. Щось змінилося в ньому, надламалося щось, а можливо, навпаки — з’явилось нове й інакше від того, що було раніше. У передпокої пролунав дзвінок. Сашко здригнувся, схопився з ліжка, ніби ошпарений. Підбіг до дверей, заглянув у вічко і полегшено видихнув. Із того боку дверей стояв Ромка, тримаючи в руках його вдяганку.

— Здоров був, Голова! — завалився у квартиру Мельник. — Їсти є щось? Голодний, як зграя крокодилів, — кинув на вішак Сашкову куртку, стягнув кросівки, одночасно знімаючи з плечей рюкзак.

— Крокодили зграями не живуть, — мимохідь кинув Санько, запрошуючи помахом руки гостя до кухні.

Він накидав на тарілки ледь теплої гречки, поклав зверху по дві котлети.

— Ум-м-м, — наче кіт, замуркав від задоволення Ромка. — Оце я розумію! А в мене вдома сьогодні якийсь новомодній салат з оливковою олією та яблучним оцтом. Зовсім матінка дахом поїхала зі своїм здоровим способом життя, — прошамкав він, наминаючи котлету.

— А я чогось цікавенького спробував би, — не відставав від товариша Головко, нагрібаючи на ложку застиглу купками гречку.

— Тю, ну ти й ненормальний! Давай поміняємось? Я в тебе поживу, а ти на кілька тижнів до моїх переїдеш, — запропонував Ромка. — Гарантую, що швидко завиєш від їх турботи.

— А в мене, думаєш, краще? — підняв очі Сашко. — Наче в зоні якійсь: крок уліво чи вправо — покарання як за спробу втечі.

— Я вже тобі не раз казав: не парся. Підростемо, одружимось — відірвемось на своїх кіндерах. Знаєш, яким я суворим батьком буду? — надув щоки Ромка.

— Уявляю, — чмихнув Сашко. — Діти, тато прийшов. Усім упасти і відтиснутись від підлоги! — засміявся, випльовуючи з рота кашу.

— А ти чого зі школи втік? — лукаво спитав друг. Сашко закашлявся.

— Кх-кх, розумієш... — прошепотів, почервонівши, ніби ошпарений. — Так... погано стало, — нарешті знайшов відповідь.

— А я думав, ти за Ориською, — підняв серйозні очі Роман. — А вона нічого, — сказав задумавшись. — Тільки трохи дивна якась. Хоче бути не такою, як усі.

— Вона класна! — несподівано для себе голосно видав Сашко, почервонівши вже зовсім, але не від кашлю.

Ромка промовчав. Доїв гречку, зібрав за собою посуд, помив, розклав на сушці біля умивальника. Набрав в електрочайник води й увімкнув його. Чайник за мить тихенько зашипів.

— Знаєш, — сказав, дивлячись у вікно, — а я, здається, таки на Светочку залип, — вичавив із себе, ніби ні до кого не звертаючись.

— О, вона ще та цяця, — зрадів зміні теми Сашко.

— Не треба так про неї! — різко повернувся Ромка. Його губи перетворились на тонку лінію, очі стали несподівано твердими. — Вона — не цяця! — заперечив, стиснувши кулаки.

— Вибач, — зітхнув Сашко. — Вічно я щось не те ляпну, — додав винувато.

— Піду я, — зібрався додому Ромка. — Мені ще в аптеку зайти, якусь фігню матінці купити. Вітаміни чи щось таке... — вискочив у коридор, узув кросівки і накинув на одне плече шлейку рюкзака.

— Ти чого? — здивувався Сашко, йдучи