Читати книгу - "Родаки"

Тут же зловив мацура, прив’язав до розбитого іграшкового дерев’яного возика. Далі тихо привідчинив двері передньої хати, де спав нянько, пустив мацура і щосили смикнув його за хвіст.

Кіт, дико зарепетувавши, немов навіжений, кинувся через усю хату під нянькове ліжко, тягнучи за собою гримлячий візок. Ефект виявився вражаючим, хату наче водномить пролетіла кульова блискавка й рвонула протитанкова граната!

— Гойте, люди, кониць світу! Спасайтеся, хто може! Армагедон! — із цим криком мій сигіняшний батько підлетів із ліжка до стелі. А далі, очумлений, у спідній білизні, перекидуючи в сінях горшки, рвонув надвір. Тут, правда, потрапив у березневу заметіль й потроху оговтався. А коли очуняв повністю, то й вчинив сімейну розборку: так мене немилосердно пригостив кулаками по хребтянці й потилиці, що я зігнувся у підкову.

Особливо дісталося лівому вуху — воно, бідне, відразу надулося, як торомба, і ще й досі пече-пашить, немов гірка мадярська поприга.

«Невже я, осел рогатий і мантафунський, дійсно так налякав нянька, що він, небожатко, доки я дійшов до школи, задер ноги і спустив дух?» — здавили сльози горло, і гарячі росини повисли на віях. Але, як на мою дуплаву голову, тут коїлось щось таки незрозуміле: мій батько — в цьому переконана тільки баба — дуже совісна челядина, але не настільки, щоб його кончину так сердешно оплакувала Октябріна Леопольдівна, а поготів — мої класні цімборове. І цей сумнів мене змусив запротестувати.

— Паніко вчителько, ви штось не те плетете, — мовив діловито я. — Мій отець дома і, думаю, живий і здоровий, як бугай, найся не приказує. О, позирайте — і я для підтвердження підсунув вчительці ледь не під ніс надуте вухо. — Так ня луснув, злий шелюх[22], аж ворони мені з носа вилетіли…

Але не встиг договорити, куди полетіли з мого носа ворони, Октябріна, немов гарпія[23], кинулася в куток, схопила замашну палицю і вліпила мені — на цей раз по правому вуху, — що не з носа, а вже з очей сипанули величезним роєм джмелі.

— Скотіна! Про какого отца ти мелеш!? Помер наш отець Сталін! — і дужче затряслась в істериці.

«А-а-а-а, но та це друге діло», — подумав полегшено я. Але таки заревів — не за батьком Сталіном, а через свої потовчені вуха.

Доля і далі продовжувала зі мною зле жартувати. Тільки-но сів за парту, як тривожно забелемкав шкільний дзвінок. Від класу до класу побігла команда — всім спішно шикуватися в коридорі. За кілька хвилин ми вже стояли: учні з одного боку стіни, вчителі — навпроти — біля вікон. Більшість учителів — із місцевих, ще з часів татічка Масарика. По всьому видно, вони не вельми переймалися кончиною великого батька. Їм, бачилося, один хрін, хто тепер відкинув копита — нянько Сталін, принц Фердинанд чи дідько лисий — аби лиш ніхто не заважав працювати й не морочив голови. А ось молодими педагогами направду теліпало. Стояли опухлі від сліз і весь час сморкалися у носовички. Виступив директор школи, доброволець-фронтовик Іван Штрімфля. Чи від незмірного хвилювання, а чи від непомірної дози горілки, спожитої від безмежного горя, директор пройшов скоком-боком по Європі, безбожно потовк Америку, надавав копанця недобитим фашистським прихвостням, до яких я подумки зарахував і себе. Далі директор ще з півгодини лякав недобитих буржуїв колективізацією, індустріалізацією, і нарешті, трагічно вигукнув:

— А тепер, дітки, страшна новина — помер наш великий вождь, батько всіх батьків, дітей і народів, товариш Сталін!

І тут я зааплодував. Звикнувши, що оратора конче вітають, а ще більше від радості, що наш директор врешті закінчив свою теліпанину, я зааплодував, хоч й інстиктивно, але щиро, від душі. Всі діти за інерцією підтримали мене гучними оплесками.

Одні вчителі падали без пам’яті, інші — сивіли, а старорежимні, почісуючи тім’я, тихенько чкурнули надвір — і по домівках.

У веремії, що вчинилася в ті дні довкола смерті Сталіна, інцидент у нашій школі якимось дивом не набув розголосу, хоча без жертв не обійшлося. Бідна Октябріна Леопольдівна із сердечним нападком була доставлена в лікарню, а по якомусь часі стала пацієнткою знаменитої Берегівської психічки. На контуженого Івана Штрімфлю після того насіла дивна манія: всім божиться, що Гітлера переміг він особисто — не потрібно було і помочі руських. А нянько Сталін, за словами Штрімфлі, зовсім і не помер, а замаскувався і ховається, щоб його не вбили «аміріцькі імперіалісти». І тільки він, Іван Штрімфля, єдиний знає, де ховається його рідний вуйко Йовжка Сталін. Після таких героїчних зізнань його підняли по службі, і він тепер директор колгозного вівчарника.

Трішки потерпів і я. Мене тиждень тримали замкнутим у курнику, а всім говорили, що пропав безвісти.

У курнику мені було не так уже й зле — аби лиш не блохи. Мало того, що кляті мене ледь не загризли, то я умудрився ціле блошине військо ще й притягнути до хати. Вся наша родина цілий місяць відтак ходила, чухаючись, як прокажена. Врешті баба Фіскарошка по великому блату дістала якогось порошку, і ми всі дружно ним щедро обсипалися. Усе було б гаразд, але та лікувальна пудра виявилася такою немилосердно смердючою, що нас ближні, як чумних, оминали десятою дорогою і на гарматний постріл не пускали до своїх хат. А на наше ґаздівство взагалі десь рік не ступала людська нога.

…Ось про це все — я певен на всі сто — і розповідав тепер пан Фийса панові Годі. При цьому натякав: ви лиш зв’яжіться із цим збийвічом, то і вас, пане інспекторе, пошлють директорувати на якийсь передовий свинарник. І це подіяло. Пан інспектор уже так голосно не реготав, а перейшов на більш політично-благодійні запитання.

— А все ж таки, Митрику, ну ось… як ти, золотий, думаєш, як тото з’явилась на землі людина?

— Людина? — проковтнув зо два літри слини я. — Людина проізошла точно від скотини, айбо не всі від мальфи, особенно наші вожді партейні, — не забув підкреслити я.

— Давай, давай… — понукнув пан інспектор.

— Я беру на прикладі нашої фамилії. Дідо називає бабу чеперавою козою, баба діда — лінивим борсуком, тітка мого нянька — збісним мацуром, а нянько тітку — кривовокою мальфою. То я собі думаю так: про кого як кажуть, той і походить від тої скотини. У нас, видите, лем тітка Моргіта пішла по-вченому, по-панськи — від мальфи, а всі другі — уд нашої простацької скотини.

— А якщо не секрет, від кого пішов ти?

— А-а-а, та то усі знають! —