Читати книгу - "Ляля"

І вона оселилася в пана Коритка.

Тим часом ми доїхали до філармонії. Якраз на другу частину концерту.

— І що ж було після того? — увічливо поцікавився я, коли за годину ми вийшли на свіже повітря.

— Після чого? Застебнися під шию.

— Ні, мені так добре. З паном Коритком, з Аллою, з Валер’яном.

— А, справді. Треба ж було, щоб і Валер’ян зазнав просвітлення. У морі щоденних обов’язків юрисконсульта Південно-Західної залізниці, посеред дня, між справою «Південно-Західна залізниця проти Андрія Порфировича Кеттерля» й вечірньою грою на скрипці, одного морозяного січневого дня він зазнав осяяння. Застібнися під шию. Увесь будинок, від підвалу по мансарду, включно...

— ...включно з каріатидами, маскаронами, малими дітьми й прислугою...

— ...і прислугою, знав, що в шостій квартирі мешкає із чоловіком і донькою-підлітком вродлива й сумна пані Бенецька. Доктор Бенецький віддавна скакав у гречку на всі боки, він був неймовірно чарівливий, я ще студенткою зустріла його у Варшаві, я саме йшла з ліцейською подругою, відрекомендувала їх одне одному, а вони раптом густо червоніють обоє... йому було тоді добряче за шістдесят, а їй навіть двадцяти не виповнилося. Доки тих бабів було як гною, пані Бенецька не переймалася, та коли він зупинився на одній, до всього ще й на сусідці, такій собі пані Коритко, о-о-о... тоді вона втямила, що діло серйозне. Зводила нанівець їхні плани, плутала якісь умовні знаки, переставляла горщики із квітами, запалювала або гасила свічки на підвіконні. І дедалі смутнішала. І це бачили всі, крім Валер’яна, якому було потрібне осяяння. Якогось дня він зустрів її на першому поверсі. «Ви дозволите, — подав їй руку перед виходом з будинку. — Сьогодні дуже слизько». І прекрасна пані Бенецька підвела на нього свої сумовиті очі, у яких спалахнули два сапфірові вогники, і з висоти своїх гордих метра п’ятдесяти сантиметрів кинула йому: «Від москаля? Від москаля я руки не прийму!» А що вона завжди бігала, то за мить уже впала й простягнулася на льоду, а Валер’ян меланхолійно подивився на неї. «І що? — гукнула вона, — Такий ви джентльмен, що й не думаєте подати жінці руку?!» «Від москаля? Від москаля ви, мабуть, руки не приймете?» І кажучи це, нахилився й легенько підняв її.

І коли через два місяці Алла повернулася, сповнена скрухи, зізнаючись, що їй не вдалося пробудити в панові Кориткові приспаної гідності й сили, Валер’ян відповів, що вона, звісно, може знову оселитися на другому поверсі у п’ятій квартирі, але він у шостій квартирі опікується прекрасною й сумною пані Бенецькою, чий чоловік, військовий лікар, гінеколог за спеціальністю, відверто зраджує її з пані Коритко.

А тоді, як казав Юлек, слово за словом, народилася Ляля.

Розділ III

Та перш ніж народиться Ляля, треба згадати про тітку Сашу й Мішу де Сікара.

У Валер’яна були дві сестри, Льоля й Саша. Саша була нудна й негарна, і через це він півжиття мусив нею опікуватися. Льоля була таким самим неймовірним відчайдухом, як і він, улюблена сестра й найкращий друг, через що вони півжиття не могли побачитися.

Вони зростали в чудовому куточку над якоюсь великою рікою — Волгою, Дніпром чи ще там чимсь. Їхній батько помер, коли дівчатка були зовсім маленькими, і матері довелося взяти на себе всі справи в маєтку. І лише божому провидінню треба завдячувати тим, що вони в цій великій річці не потопилися. Бо ж дітей виховували служниці, котрі вважали, що найкращий спосіб позбутися Льолі й Валер’яна — це дозволяти їм цілими днями плавати в човні. Діти отримували їжу на весь день, казан каші зі шкварками, яблука, груші, ще там щось, складали це до човна й плавали великою річкою до пізнього вечора, і тоді поверталися з обдертими колінами, замурзаними обличчями й порожніми шлунками, тоді як чемна Саша, яка цілий день розучувала гами й читала, давно вже спала сном праведниці.

Отож Льоля й Валер’ян не потопилися, і тому треба було подбати про їхнє майбутнє. Валер’ян закінчив юридичний, про Льолю ж мені відомо лише, що вона залишилася над тією великою річкою, а Саша пішла до консерваторії. І тут з’являється Міша де Сікар.

— Бідолашний, незрівнянний Міша де Сікар! Я тобі про нього розповідала? — питає бабуся, а я байдуже киваю головою. Байдуже, бо з тим самим успіхом міг би й заперечити, але спротиви не мають права на існування при невпинній розповіді. — Міша вчився з татовою сестрою, тіткою Сашею, у консерваторії. Вродливий мужчина, високий, кароокий і чорноволосий, смаглявий, стрункий... Аполлон. І до того ж чудова партія, бо де Сікари володіли мережею банків по всій царській Росії, від Петербурга до Камчатки. То й не дивно, що півконсерваторії зітхало за ним і не зводило з Міші очей. А тітка Саша... ну, що ж, низенька, оченята блакитні, пуцулувата, ніс-пуговичка, кнопочка така приплюснута, нічого цікавого. Гарно сміялася. Волосся в неї було чудове аж до старості, але якось я зайшла до спальні, дивлюся, а її розкішне волосся висить на такій собі дерев’яній кулі, а в тітки хіба що кілька сивих пасем, зібраних у маленьку дульку на маківці. Ну, та замолоду, певне, було справжнє. І от, уяви собі, красень Міша якогось дня стає навколішки перед тіткою й просить її вийти за нього заміж. Її! Оту малу товстощоку Сашу з носом, о диви-но, — бабуся притискає носа кінчиком вказівного пальця, — отаким плескатим. І що ж вона йому відповіла?

— «Чому я?»

— Звідки знаєш? Я тобі розповідала? Саме так вона й запитала: «Чому я?» А він їй на те: «Бо ви єдина за мною не бігали». І вони побралися. Відтоді тітка з Мішею де Сікаром, який був справді скрипалем від Бога, їздила по всьому світу й бувала в салонах найвищих аристократів і найзаможніших буржуа. Париж, Лондон, Нью-Йорк, Відень — вони подорожували скрізь, а разом з ними їздили Фекла й Анюта. Бо лише Фекла й Анюта, які в дитинстві няньчили Мішу, могли терпіти його постійні істерики. Бо вода у ванній на два градуси гарячіша чи холодніша. Бо акомпаніаторка його недолюблює. Бо альтист зизоокий. Бо мігрень. Бо він не хоче грати, не хоче, не хоче