Читати книгу - "Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник"

пам’ятник Кобзону, принаймні має бути. На ранок я найбільше переймався саме цим – був пам’ятник Кобзону де-небудь чи не було і якщо був – то де? І чи золотий він був, цей Кобзон, чи зроблений із гіпсу? Бо що я міг запам’ятати ще? Студентську їдальню із зариганим сортиром і охоронцями при вході? Таких студентських їдалень точно більше ніде немає. Натовпи чуваків у спортивних костюмах, котрі почували себе на вулицях міста впевнено й безтурботно. Це було, очевидно, їхнє місто, їхні костюми, вони мали право на свою безтурботність, на відміну від мене. Я міг запам’ятати краєвиди за вікном помешкання, але краєвиди ті міста вже не стосувалися. На вулицях було багато політичної реклами. Наступного ранку ми виїхали на Гуляйполе.

Їхати зранку автобусом у такому стані в невідомому напрямку – невдячне заняття, але що робити, головне – не лишатися тут, головне – виїхати, що ми й робимо. Значить, так, думаю я, водій дорогу знає, Білий, у разі чого, теж дорогу знає, поїхали. Що може бути в Гуляйполі? Очевидно, що там немає жодних атракціонів, жодних американських гірок і ніагарських водоспадів, ніагарських водоспадів там точно немає, я в цьому майже впевнений, та й не потрібні нам у такому стані водоспади. Головне – доїхати, а там видно буде, тому що ця гонитва за демонами щасливого дитинства, за привидами із затишних провулків пам’яті поступово починає брати за яйця, це так, ніби хтось тиче тебе писком у світло-червоні калюжі крові, мовляв, ось вони, залишені для тебе сліди, ось що лишилося тобі з минулого, бери, змивай усю цю кров, пролиту в класах і спортивних залах, хотів цього – маєш, не відвертайся тепер. Загалом – повертатися в місця, де ти ріс, майже те саме, що повертатися в крематорій, у якому тебе одного разу вже спалили.

І хто вся ця публіка, яка їде разом із нами? Хто всі ці тьолки в спортивних кофтах, хто ці бабусі з пакетами, мужики з дипломатами, прочани? Іноді мене бере такий розпач від усвідомлення власної непотрібності: ось вони всі їдуть у справах, тьолки, наприклад, їдуть у петеу, бабусі везуть самогон на базар, мужики з дипломатами їдуть цей самогон купувати, – добре, а куди їдемо ми? У петеу нас не чекають, та нас насправді ніде не чекають. А за самогоном зовсім не обов’язково їхати аж так далеко, самогон, наприклад, і в Донецьку можна було купити, і в Харкові. Але ж справа не в цьому, тому доводиться просто сидіти в розбитому лазі, на задньому сидінні, спостерігаючи, як дощова погода змінюється сонячною, ранкове повітря – пообіднім, Донецька область – Запорізькою.

Вигляд у вокзалу був такий, ніби його розбив параліч. З дверей вибіг якийсь дощовий пес і, побачивши нас, зупинився. Не впевнений, що саме сюди я хотів потрапити. Лишалося щонайменше півдня на знайомство з містом. На асфальті просихали калюжі. Життя, як і пес, завмерло.

7. 2.99 $ за готельний номер

Третій день у готелі, валяємося на ліжках, ловимо вторяки, за вікнами чути веселий чоловічий голос, тут взагалі все чути. Чути, наприклад, що в готелі, крім нас, нікого немає, це особлива тиша порожніх кімнат навколо тебе, коли ти підходиш до стіни й розумієш, що з того боку, у сусідній кімнаті, знаходиться тиша, і так у всьому готелі, лише тьотка сидить на рецепції в білому халаті та прибиральниця нишпорить коридорами, дослуховуючись до нашого дихання, дихання трьох обкурених чужинців, які з’явилися тут три дні тому, порушили тишу порожніх сонячних коридорів, назвалися журналістами, сидять третій день у готелі й курять драп, запиваючи його самогоном. Тепле спокійне містечко з сонними вулицями, ось вона – столиця анархо-комунізму, територія унікальних соціально-політичних експериментів. Приїхавши до міста, ми відразу ж поселились у цьому готелі, на першому поверсі була перукарня й пахло одеколонами, і це ще був не найгірший запах, далеко не найгірший. Номери виявились настільки дешевими, що ми вирішили залишитися тут надовго. Можливо, це було головною помилкою. Ми піднялись у номер, кинули речі, перерахували бабки й пішли дивитися на місто.

Мушу визнати, що ніколи в житті не любив туристів, туристи для мене заголосні й метушливі, вони приносять із собою відчуття штучності, минущості, вони з’являються у своїх шортах і панамах, з «кодаками» на бойовому взводі, і ти відразу ж відчуваєш себе зайвим, і вони це відчувають, вони дуже чутливі, ці туристи, вони нібито й дивляться в об’єктиви своїх «кодаків», кудись повз тебе, в історичні панорами, що відкриваються за твоєю спиною, а самі насправді перешіптуються – що це за клоун, чому він не в шортах, де його панама, звідки він тут? А головне – туристам потрібні зовнішні знаки історії, щоб на кожному будинку висіли пам’ятні барельєфи, а за кожним рогом відкривалися види місць, описаних у їхніх непутящих буклетах. Вони ніколи не звертають уваги на речі прості й невибагливі – на стіни будинків, скажімо, побиті віспою кулеметного обстрілу, на старі присадкуваті явори в глибині парку, з яких, припустімо, могли звисати вороги трудового народу, вони не розуміють тиші вулиць, оглушених свого часу переміщенням армій, контужених канонадами й переможними салютами. Вони фотографують фасади, не розуміючи, що куди цікавіше фотографувати порожнечу, особливо якщо в цій порожнечі велись напружені бої з перемінним успіхом. До таких містечок, як це, туристи зазвичай не приїжджають, а якщо приїжджають, програма їхня суха й коротка – сфотографуватися біля барельєфу Махна на будинку колишнього штабу повстанської армії, спробувати знайти його хату (у путівнику написано, що австрійці спалили її ще в 1918-му, але все одно – треба спробувати знайти), урешті – зайти до музею й покрутитися біля бутафорської тачанки, слухаючи ідеологічно витриману пургу про встановлення радянської влади й сільськогосподарські успіхи регіону за часів незалежності. З усіх можливих зовнішніх позначок, крім барельєфу й тачанки, ми знайшли бар «Нестор». Після цього повернулися до готелю й далі курили свій драп.

В історичній літературі махновську республіку Гуляйполе описано настільки ретельно, ніби в описах міста, його економічній характеристиці та соціальному аналізі справді можна було знайти натяки й передбачення майбутнього злету цього населеного пункту, який за інших, кращих умов мусив би перетворитися на туристичну Мекку для всіх перейнятих долею анархізму як такого і його практичних форм зокрема, мусив би стабільно збирати на річниці і ювілеї натовпи згаданих нами тут вище чуваків у панамах і з «кодаками». Історики настільки дбайливо описують школи й заводи містечка, фіксують кількість робітників і чисельність єврейської